Мені 58, і я живу сама, але не відчуваю самотності. Ми з чоловіком розлучилися давно, і з тих пір я навчилася цінувати свою свободу. У мене є син — Олесь, йому тридцять. Ми дуже близькі, і це наповнює моє життя світлом. Нещодавно він одружився з дівчиною на ім’я Світлана, але наші відносини залишилися такими ж щирими. Вони часто дзвонять, ми багато сміємося по телефону, згадуємо минуле. Світлана виявилася гарною людиною — доброю, теплою. Я рада, що Олесь знайшов таку дружину.
Живу я в невеличкому будиночку на околиці Києва. Тихо, затишно, є маленький город, де я люблю проводити час. Вирощую квіти, трішки овочів — це моє задоволення. Сусіди доброзичливі: іногда заходимо на чай, ділимся новинами. Часто жартую, що моє життя — як телесеріал, завжди є про що розповісти.
Раніше працювала бухгалтеркою, а тепер на пенсії — маю більше часу для себе. Люблю читати, особливо детективи та історичні романи. Іноді передивляюся старі фільми — вони повертають мене у молоді роки. Ще люблю в’язати: шкарпетки, шарфи, іноді светри — для Олеся та Світлани. Вони жартують, що я їх «завалюю» подарунками, але я бачу, що їм це приємно.
Бувають хвилини, коли накатує туга за минулим. Молодість, перше кохання, мрії, які ми з чоловіком колись плекали… Але я не дозволяю собі сумувати довго. Життя навчило мене бути сильною. Розлучення було важким, але не шкодую — воно дало мені свободу. Тепер я відчуваю, що кожен день — це можливість. Недавно записалася на курси англійської. Можливо, колись подорожую, навіть за кордон. Олесь підтримує — каже, що я ще молодша за багатьох.
Мій син — моя гордість. Він інженер, працьовитий, цілеспрямований. Я завжди старалася бути для нього не лише мамою, а й другом. Ми ділимось усім: він розповідає про роботу, плани, а я — про свої дрібнички. Його весілля стало для мене справжнім святом. Я хвилювалася, але все вийшло чудово: сміх, танці, щасливі очі молодих. Світлана швидко стала рідною, і я вдячна їй за теплоту.
Іноді мрію про майбутнє. Звісно, хочу онуків, але не поспішаю — в них ще все попереду. А поки що живу своїм життям і радуюсь дрібницям. У віці я зрозуміла: щастя — не у великому, а у теплі родинних розмов, у посмішці сина, у квітці, що розцвіла в городі. Я не самотня, бо моє серце повне любові.
Життя — це подорож, і я дякую за кожен його етап. Попереду ще багато цікавого, і я готова до нових пригод. Може, заведу собаку — Олесь жартує, що мені потрібен «компаньйон». Хто знає, можливо, так і буде. А поки що насолоджуюся тим, що маю, і дякую долі за сина, за нашу зв’язок і за кожну маленьку радість, яку приносить день.
