Мені 58. Живу сама — та не почуваю себе самотньою.
Мені вже 58, і хоча я живу одна, самотність мені не відома. З чоловіком ми розійшлися давно, і з тих пір я навчилася цінувати свою свободу. У мене є син, Олег, йому тридцять. Ми з ним дуже близькі, і це наповнює мої дні світлом. Нещодавно Олег одружився, але наші відносини залишилися такими ж щирими. Він часто дзвонить, ми довго розмовляємо, сміємося, згадуємося. Його дружина, Марічка, виявилася чудовою дівчиною — доброю, відкритою, з гарячим серцем. Я щаслива, що син знайшов таку супутницю.
Живу у невеличкому затишному будиночку на околиці Львова. Тихо, затишно, є маленький сад, де я люблю працювати. Вирощую квіти, трохи овочів — це моя радість і відпочинок. Сусіди гарні, дружні — часто заходимо один до одного на чай, ділимся новинами. Іноді жартую, що моє життя — наче серіал: завжди є про що розповісти.
Раніше я працювала бухгалтером, а тепер на пенсії, і це дало мені більше часу для себе. Люблю читати — особливо детективи та історичні романи. Іноді передивляюся старі фільми — вони повертають мене у минуле. А ще дуже люблю в’язати: шкарпетки, шалі, інколи светри — для Олега та Марічки. Вони сміються, що я їх «засипаю» подарунками, але я бачу в їхніх очах, що їм це приємно.
Буває, звісно, і сумно. Молодість, перше кохання, спільні мрії з чоловіком — все це лишилося у спогадах. Але я не дозволяю сумові затримуватися. Життя навчило мене бути сильною. Розлучення далося важко, але я не шкодую — воно принесло мені свободу. Тепер я живу з відчуттям, що кожен день — це можливість. Навіть записалася на курси польської — мрію про подорожі, можливо, до Польщі. Олег підтримує, каже, що ще всім покажу.
Мій син — моя гордість. Він інженер, відповідальний, працьовитий. Я завжди старалася бути йому не лише матір’ю, а й другом. Ми ділимось усім: він розповідає про роботу, плани, а я — про свої маленькі радощі. Його весілля стало для мене справжнім святом. Я дуже хвилювалася, але все було чудово: сміх, танці, щасливі очі молодих. Марічка швидко стала рідною, і я вдячна їй за тепло.
Іноді думаю про майбутнє. Мрію про онуків, але не поспішаю Олега й Марічку — у них ще все попереду. А поки я живу своїм життям і радію дрібницям. Усмішці сина, розквітлій троянді в саду, гарячій розмові за чашкою кави. Я не сама, бо моє серце повне любові.
Життя — це подорож, і я вдячна за кожен його етап. Попереду ще багато цікавого, і я готова до нових пригод. Може, заведу собі собаку — Олег підказує, що мені потрібен «компаньйон». Хто знає, можливо, так і буде. А поки що я щаслива тим, що маю, і дякую долі за свого сина, за нашу близькість та за кожну мить радості, яку дарує день.
