Мені 60 років. Уже давно не чекаю, що в мою квартиру завітають друзі чи родичі.
Багато хто з рідних і знайомих сказав би, що я надто гордовита, але чесно мене давно не хвилює, хто й що про мене думає.
Найголовніша причина, чому я перестала запрошувати когось до себе, банальна лінь. Вести господарство стало важко: і порядок треба навести, і стіл накрити, і все це на свої гроші. Зараз у мене обмаль гривень, та бажання витрачатися на ці застілля взагалі немає. Можна ж піти разом у кавярню, випити кави чи чаю навіщо обовязково сидіти вдома?
Друга причина ця вся важка енергія, яку часом приносять гості. Не завжди люди приходять із добрами думками. Навіщо мені чуже невезіння чи негаразди? Коли хтось ішов, я лишалася розгубленою і втомленою. В якийсь момент я вирішила більше не жертвувати своїм спокоєм. І тільки перестала всіляких людей до себе пускати одразу й безсоння зникло, і кошмари перестали снитися.
Ще я вже на пенсії, й сидіння вдома мене добряче втомлює. Хочу виходити, дивитися нові місця, розвіятися. Який сенс тягнути всіх до себе? Прийдуть, підуть а ти знову сама вимивай підлогу й ламай голову, чи добре їх прийняла.
Наше місто Львів чи Київ, звідки ти повне цікавих місць, де можна зустрітися й отримати задоволення. Такий зараз час уже не обовязково варити борщ і накривати стіл для родинних свят. Я теж хочу просто жити собі легше: без ганчірки, без біганини і втоми.
Моя квартира мій затишний маленький світ, і я вирішую, хто тут буде. Дехто називає це замкнутістю чи недружелюбністю, але це зовсім не так.
Може, ти мене зрозумієш? Як тобі такий погляд на речі?
