Мені шістдесят. Живу сама. Такої старості я точно не очікувала.
Я мати двох дорослих, гарних і розумних дітей — сина й доньки. Маю п’ять онуків різного віку, усі живуть у Києві. І все ж, незважаючи на таку родину, кожне свято зустрічаю на самоті. Та й не лише свята — самотність стала моїм вічним супутником.
Поки жив чоловік, порожнечі не відчувала. Нам було достатньо одне одного. Разом зустрічали й Новий рік, і Різдво — без метушні й галасливих застіль, але з теплом, посмішками і якоюсь особливою щирістю. Він був моєю опорою, стіною, на якою можна було спертися будь-коли. Та коли його не стало, ніби провалилась у тишу. І з роками ця тиша ставала все глухішою.
Найважче буває у грудні. Час, що мав би бути сповнений світлом, сміхом, запахом меду та ялинкового гаю — для мене перетворюється на холодне нагадування, що я сама. Мої діти… вони дзвонять. Інколи. Бувають роки, коли й цього не роблять вчасно. Вітання можуть прийти й другого, й третього січня. А я все одно посміхаюсь крізь біль, роблю вигляд, ніби не помітила запізнення. Ніби все гаразд.
А глибоко всередині я відчуваю — я вже непотрібна. Не як жінка, не як мати, не як бабуся. Я — минуле, про яке згадують уривками, між своїми «важливими» справами. А колись я була для них усім. Прала, годувала, лікувала, сиділа ночами біля ліжечка. Жила їхнім життям. А тепер їхнє життя йде повз мене.
Я розумію — у них своя родина, свої клопоти. Але чому в цих клопотах немає місця для мене? Чому щоразу, коли запрошую їх на Різдво чи Новий рік, чую: «Мамо, цього року не вийде, уже плани»? А я ж і не прошу багато — лише вечір. Один вечір за столом, де могла б подати улюблені паляниці, зварити пахучу узвар, накрити, як у найкращі роки.
Я завжди мріяла, що з віком у моєму домі лунатимуть голоси, дитячий сміх, шелест обгорток, запах домашнього медовика і дзвін тарілок. Уявляла, як готуватиму свої фірмові страви, втомлюватимусь, бурчатиму на шум, а в душі відчуватиму себе справді живою. Потрібною.
Але цього не сталося. І з роками все чіткіше: мрії так і залишаться мріями. Інколи здається, що для них я вже не людина. Я — зручна функція, якою можна скористатись, коли потрібно посидіти з дітьми чи щось підлаштувати, але не як особистість, не як жінка, не як мати.
Я не кажу про це дітям. Не тому, що боюся — а тому, що знаю: не зрозуміють. Скажуть, що перебільшую. Що «усі мами інколи сумують». Що «це вік». А мені важкий не вік. Важкі порожні очі, коли дивишся на вхідні двері й розумієш — вони не відчиняться.
Може, колись вони зрозуміють. Коли самі постаріють. Коли озирнуться — і раптом побачать, що ті, хто колись був поряд, давно зникли. Я не бажаю їм цього, ні. Але боюся, що для мене тоді це усвідомлення вже запізниться.
Ось і зараз, напередодні Нового року, я знову прикрашаю хату сама. Вішаю гірлянди, які ніхто не побачить. Ставлю ялинку, під яку ніхто не покладе подарунків. Готую олів’ю, яку потім їстиму три дні. І мовчки ковтаю сльози.
Може, хтось із жінок, які це читають, мене відчує. Може, хтось теж самотній запалює свічку на святковому столі й сподівається, що наступного року все буде інакше. Що подзвонять, що приїдуть. Що згадають.
А якщо ви — син чи донька… подзвоніть своїй мамі. Не завтра. Сьогодні. Бо може статися так, що завтра вона вже не чекатиме.
