Мені шістдесят. Я живу сама. Такої старості я точно не очікувала.
Мені шістдесят років. Я мати двох дорослих, гарних і розумних дітей — сина та доньки. У мене п’ятеро онуків різного віку, всі живуть в одному місті. Але попри таку велику родину, кожне свято я зустрічаю наодинці. Та й не лише свята — самотність стала моїм постійним супутником.
Коли був живий мій чоловік, я не відчувала цієї порожнечі. Нам вистачало одне одного. Разом зустрічали і Новий рік, і Різдво, без метушні й галасливих застіль, але з теплом, усмішками та якоюсь особливою щирістю. Він був моєю опорою, муром, на який можна було спертися в будь-яку хвилину. А коли його не стало, я ніби провалилася в тишу. І з кожним роком ця тиша ставала все гучнішою.
Найважчим буває у грудні. Час, який має бути сповнений світла, сміху, запахів кориці та ялинкових гілок, для мене перетворюється на крижане нагадування, що я сама. Мої діти… вони дзвонять. Іноді. Але трапляються роки, коли й цього не роблять вчасно. Вітання можуть прийти і другого, і третього січня. І все одно я посміхаюся крізь біль, роблю вигляд, що не помітила запізнення. Що все гаразд.
Але в глибині душі я розумію — я більше не потрібна. Ні як жінка, ні як мати, ні як бабуся. Я — минуле, про яке згадують уривками, між своїми «важливими» справами. А колись я була для них усім. Прала, годувала, лікувала, сиділа ночами біля ліжечка. Жила їхнім життям. А тепер їхнє життя проходить повз мене.
Я розумію — у них своя родина, свої клопоти. Але чому в цих клопотах немає місця для мене? Чому кожного разу, коли я запрошую їх на Різдво чи Новий рік, чую: «Мамо, цього року не вийде, вже є плани»? А я ж не прошу багато — лише один вечір. Один вечір із родиною за столом, де я б могла приготувати улюблені паляниці, зварити пахучій узвар, накрити, як у найкращі роки.
Я завжди мріяла, що з віком мій дім буде наповнений голосами, дитячим сміхом, шелестом подарункового паперу, запахом свіжої випічки та дзвоном тарілок. Уявляла, як готуватиму свої фірмові страви, втомлюватимусь, бурчу на галас, але в душі відчуватиму себе справді живою. Потрібною.
Але цього не сталось. І з кожним роком все чіткіше: мрії так і залишаться мріями. Іноді здається, що для них я вже не існую як людина. Я — зручна функція, яку можна активувати, коли потрібно когось замінити чи посидіти з дітьми, але не як особистість, не як жінка, не як мати.
Я не кажу про це дітям. Не тому, що боюся — а тому, що знаю: вони не зрозуміють. Скажуть, що я перебільшую. Що «всі мами інколи сумуАле для мене зараз немає нікого важливішого за ту тишу, що залишилася після всіх цих років.
