Мені шістдесят два, йому — шістдесят вісім. Ми розлучаємось… Після тридцяти п’яти років шлюбу.
Звати мене Оксана Михайлівна. Шістдесят два — вік, коли, здавалося б, життя вже налагодилось: діти виросли, у домі повно спогадів, попереду — спокойна старість удвох. Я вірила, що у нас усе гаразд. Так, побут, так, мало романтики. Але ж — родина.
На Різдво діти, як завжди, «залишили» нам свого кота та поїхали святкувати десь у Карпати. Ми з Іваном залишилися самі. Одного разу в ці довгі свята він сказав, що хоче відвідати батьківську могилу в рідному селі, заодно заїхати до сестри. Я провела його без зайвих питань.
Минув тиждень. Він повернувся — зовні все, як завжди. А ще через кілька днів раптом оголосив, що подав на розлучення. Спокійно, без сцен. «Більше так не можу. Я зустрів людину, яка мене розуміє. І яка зможе… зцілити.»
Я оніміла. Спочатку подумала — жартує. Але він говорив цілком серйозно. Виявилося, поки я піклувалася про домівку, прала його сорочки й варила борщ, він відновив зв’язок із давньою коханою — жінкою, з якою зустрічався ще до нашого шлюбу. Вона знайшла його через інтернет. Живе в тому ж місті, де й його сестра. І коли він поїхав «на могилки», насправді провів три дні в неї.
Вона — вдова. За його словами, у неї «все є»: трикімнатна квартира у своєму місті, хата на буковинському хуторі, кілька авто та… здібності знахарки. Практикує, мовляв, народну медицину, лікує зіллям, робить масажі, читає аури й, як він висловився, «відчуває хвороби на енергетичному рівні». Навіть рак на початковій стадії може «заговорити».
Вона обіцяла йому здоров’я, турботу й, як бонус, хату з машиною у подарунок — якщо він розлучиться і одружиться з нею. Отак, за три дні, розвалилося все, що ми будували десятиліттями.
Він вимагав, щоб я негайно йшла до РАГСу та подавала на розлучення. Я відмовилася. Сказала, що не братиму участі в цьому виставі. Тоді він сам подбав про документи. Про те, що призначено засідання, я дізналася випадково — від знайомої в суді. Прийшла, приголомшена, і вимагала пояснень.
А він написав у позові, що ми «не жили разом вже шість років» і «не ділили ліжко п’ятнадцять років». Брехня. Так, між нами був холод, так, ми більше нагадували сусідів — але жили під одним дахом, ділили побут, розмовляли, вирішували спільні справи. І я не розумію, як людина, з якою я провела усю свідому життя, могла так легко викреслити мене заради якоїсь самозванки з травами та обіцянками «енергетичного очищення».
Зараз чекаю суду. Сплю погано. Іноді просто не маю сили встати з ліжка. Все руйнується. Не так страшне саме розлучення, як ця зрада. Він живе в нашій квартирі, але спілкується зі мною, як з чужою. Холодно, відсторонено, ніби я йому набридла, ніби все цей час він мене терпів. А коли я, як остання наївна, попросила його опам’ятатися, він лише знизав плечима: «Оксано, ми вже давно живемо, як сусіди. Я хочу бути з тими, хто мене цінує.»
Мені страшно. Не за себе. За ту жінку, яка була зі мною все життя — ту, яку я більше не впізнаю у зеркалі. Як тепер жити, коли все, що вважала міцним, виявилося ілюзією? Коли шістдесят два роки була дружиною, а за одну зиму раптом перетворилася на нікому непотрібну стару?…
