Мені шістдесят шість років, і вже з самого початку січня я живу разом із пятнадцятирічною дівчиною, яка, між іншим, мені не донька. Вона донька моєї сусідки Марії Коваль, яка, на жаль, вирушила до Господа буквально за кілька днів до Нового року. До того вони мешкали вдвох у крихітній однокімнатній квартирі на околиці три хати від моєї. Місця було, як у маршрутці в годину пік: одне ліжко на двох, імпровізована кухня і маленький столик, що був одночасно і для їжі, і для домашніх завдань, і навіть для лептопа. Ніяких імперських диванів, мраморних ванних, чи бодай телевізора тільки саме необхідне й трохи оптимізму.
Мати дівчини була уже багато років нездоровою, хоча все одно щодня працювала. Я сама тусувалася по району з каталогом, доставляючи людям креми й порошки. Якщо грошей не вистачало, Марія розпаковувала саморобну міні-солідарність: ставила біля підїзду столика з пиріжками та вівсяними батончиками. Дівчина після школи стояла поруч, допомагала готувати їжу, продавати, наводити порядки. Щовечора я бачила цю сцену вони втомлені, вже майже ніч, рахують копійки, прикидають, чи вистачить гривень на завтра. Марія була дуже горда і працьовита ні разу навіть не натякнула, що їй щось потрібно. Я іноді купувала для них кефір чи приносила борщ, але робила це так, щоб не образити її гордість.
В тій квартирі гостей, як білих ведмедів у Карпатах, я не бачила. Ніяких родичів, святкових пікніків чи навіть далеких знайомих. Марія мовчки жила ні слова про братів, сестер чи бабусь із села. От і виросла дівчина так: тільки мама, самостійність, допомагати, не просити зайвого і нічого не вимагати від світу. Зараз я думаю може, треба було частіше пропонувати допомогу, наполягати. Але тоді я поважала її кордони.
Мати дівчини пішла зовсім раптово. Ще була на роботі, а за кілька днів її не стало. Ніяких тривалих прощань, ніякої черги з родичів із плакатами в стилі «родина за тобою!» просто все, як є. Дівчина залишилася одна оренда тягне, комуналка ні на мить не відсувається, школа чекає, а грошей немає. Я памятаю її розгублене обличчя тоді: ходить-туди-сюди по квартирі, не знає, що буде. Боїться, що виселять або що її кудись прикрутять з чиновниками. Чи може хтось допоможе, чи просто залишить саму?
Ось тут я вирішила: треба брати відповідальність, а не читати гороскопи. Не було жодних сімейних стратегій чи прощального пафосу просто сказала їй: «Збирай свої речі, живи зі мною». Вона зібрала свої скромні пожитки у пакет «АТБ», ми закрили квартиру, знайшли власника, і він все зрозумів.
Живемо тепер разом. Вона не тягар мені і не «Ваша дитина нашого району». Є у нас розподіл обовязків я куховарю, рахую продукти і організовую обіди; вона миє посуд, стелить собі постіль і наводить лад у коридорі. Всі знають свої зони відповідальності, у нас не крики й погрози, а обговорення з кавою і гумором.
Всі витрати по її навчанні, зошитах, одягу і шкільних перекусках, звісно, на мені. Її школа всього за два квартали від дому, що рятує в мороз і дощ.
Відтоді, як вона прийшла жити до мене, фінансово стало не легко. Але мені легше від думки, що вона не сам-на-світ і не повторює щоденну невпевненість і турботи своїх останніх років із мамою. Родичів у неї нема. У мене теж. Мої діти давно в Києві чи десь у Польщі, а вона тут, поряд. Може, кожен зробив би так само? Як думаєте, чи правильно я вчинила?
