Мені 67. Я живу сама у Чернігові, у старенькій дворкімнатній хаті, де колись сміялися діти, пахло варениками, ввечері лунала музика, а в передпокої завжди валялись чиїсь куртки та рюкзаки. Тепер тут тиша. Така глуха, що іноді здається — навіть стіни перестали дихати. Чоловік помер вісім років тому. Діти давно виросли. І я одна. Справжня «одна». Не образно, а фізично — дзвінка самотність.
Я й досі працюю. Не тому що немає грошей — пенсія в мене хоча й невелика, але вистачає. Працюю тому, що це єдине, що рятує мене від божевілля. Від рутини. Від тиші. Від телевізора, що розмовляє сам із собою. Від холодильника, де стоїть одна миска борщу на три дні.
У мене немає хобіє. І, якщо чесно — бажання шукати його теж немає. Мабуть, я вже застаріла для чогось нового. Так мені здавалося раніше. Я зверталася до сина — у нього троє дітей, живуть за містом у котеджі. Задала питання: «Переїду до вас, допомагатиму з внуками». Але невістка відмовила. Сказала прямо: їй важко жити під одним дахом із літньою людиною. Я не ображаюся. Молоді — вони інші. Їм треба простір, свій розпорядок, свої правила.
Хотіла б переїхати до доньки. У неї родина, робота, двоє дітей. Вона мене любить. Завжди рада. Запрошує на обіди, частує смачним, слухає, усміхається. Але жити разом — не хоче. Не через те, що не косує. А через те, що її світ влаштований інакше. Коли я у них в гостях, серце тішиться — галас, рух, життя. Але чим довше там сижу — тим важче повертатися у порожню хату. Та все ж повертаюся. Бо мені більше нікуди йти.
Я довго думала: може, так має бути? Старість — це самотність? Але в якийсь момент щось усередині мене обірвалося. Я зрозуміла: так більше не можна. Це не норма. Це не про вік — це про втрачений інтерес до життя.
Психолог, з яними я нещодавно розмовляла, сказала мені важливі слова: «У 67 років ви не стара. Ви жива. Просто заплубалась». Вона пояснила, що відсутність хобіє навіть бажання його шукати — тривожний сигнал. Можливо, це початок депресії. І треба звернутися по допомогу. До лікаря. До психотерапевта. До життя.
Вона сказала: діти не зобов’язані ділити з вами дах. Вони збудували свій. І це нормально. Але ви теж можете збудувати щось своє. Нове. У цьому віці у вас нарешті є час. Енергія. Ніхто не вимагає, ніхто не тисне. Це свобода — а не вирок.
«Шукайте події навколо. Безкоштовні клуби, виставки, гуртки, лекції. Знайдіть те, що вам цікаво. Відвідайте місця, де ніколи не були. Знайомтеся — це можливо в будь-якому віці», — радила вона.
Я задумалася. Адже ж правда. Скільки місць я мічтала побачити? Скільки книжок відклала «на потім»? Скільки людей, мабуть, так само, як я, сидять по своїх кімнатах і думають, що вони нікому не потрібні?
Я все ще боюся. Боятися — не гріх. Гріх — здатися. І я не здамся. Не зараз. Я обіцяла собі — спробую. Хоча б щось. Крихітне. Пройду пару зупинок пішки. Зайду до бібліотеки. Запишуся на безкоштовні курси малювання. Хай навіть у гурток квітникар. А раптом?
А діти… Вони поруч. Хай і не під одним дахом. Вони дзвонять. Обіймають. Люблять. І це теж щастя. І його досить, щоб не вважати себе кинутою. Просто життя змінилося. І мені пора змінитися разом із ним.
Мені 67. Я жива. І в мене ще буде щось гарне попереду. Головне — не забути про це вранці. І не боятися почати наново. Навіть якщо це «наново» починається з кухлика чаю та кроку за поріг.
