Мені 67. Я живу одна в Чернівцях, у старенькій двокімнатній квартирі, де колись лунали дитячі сміхи, пахло варениками, ввечері грала музика, а в коридорі завжди валялися чиїсь куртки та ранці. Тепер тут тиша. Така глибока, що іноді здається — навіть стіни перестали дихати. Чоловік помер вісім років тому. Діти давно виросли. І я сама. Справжня «сама». Не уявна, а фізична, дзвінка самотність.
Я продовжую працювати. Не тому що потребую грошей — пенсія в мене невелика, але вистачає. Я працюю, бо це єдине, що рятує від повного божевілля. Від рутини. Від мовчання. Від телевізора, який розмовляє сам із собою. Від холодильника, де лежить одна миска борщу на три дні.
У мене немає хобі. І, чесно кажучи — бажання шукати його теж немає. Мабуть, я вже застаріла для чогось нового. Так мені здавалося раніше. Я зверталася до сина — у нього троє дітей, живуть за містом у котеджі. Пропонувала: «Переїду до вас, допомагатиму, доглядатиму за онуками». Але невістка відмовила. Сказала прямо: їй важко жити під одним дахом з літньою людиною. Я не ображаюсь. Молоді — вони інші. Їм потрібен простір, своя рутина, свої правила.
Я хотіла б переїхати до доньки. У неї сім’я, робота, двоє дітей. Вона мене любить. Завжди рада. Запрошує на обіди, годує смачним, слухає, усміхається. Але жити зі мною — не хоче. Не тому що не любить. А тому що її світ побудований інакше. Коли я приїжджаю до них, серце тішиться — галас, рух, життя. Але чим довше там перебуваю — тим важче повертатися у порожню квартиру. Але повертаюся. Бо мені нікуди більше йти.
Я довго думала: може, так і має бути? Старість — це самотність? Але одного разу щось усередині мене перервалося. Я зрозуміла: так більше не можна. Це не норма. Це не про вік — це про втрачений інтерес до життя.
Психолог, з яким я недавно спілкувалася, сказав мені важливі слова: «У 67 років ви не стара. Ви жива. Просто заблукали». Він пояснив, що відсутність хобі й навіть бажання його шукати — тривожний сигнал. Можливо, це початок депресії. І потрібно звернутися за допомогою. До лікаря. До психотерапевта. До життя.
Він сказав: діти не зобов’язані ділити з вами дах. Вони побудували своє. І це нормально. Але ви теж можете побудувати щось своє. Нове. У цьому віці у вас нарешті є час. Енергія. Ніхто не вимагає, ніхто не тисне. Це звільнення — а не вирок.
«Шукайте події навколо. Безкоштовні клуби, виставки, гуртки, лекції. Знайдіть те, що вам цікаво. Відвідайте місця, де ніколи не були. Знайомтеся — це можливо у будь-якому віці», — казав він.
Я задумалася. Адже правда. Скільки місць я мріяла побачити? Скільки книжок відклала «на потім»? Скільки людей, можливо, так само, як я, сидять у своїх квартирах і думають, що їх нікому не потрібно?
Я все ще боюся. Боятися — це не гріх. Гріх — здатися. І я не здамся. Не зараз. Я пообіцяла собі — спробую. Хоч щось. Маленьке. Пройду пару зупинок пішки. Зайду до бібліотеки. Запишусь на безкоштовні курси малювання. Або навіть до гуртка квітникарства. А раптом?
А діти… Вони поруч. Хоч і не під одним дахом. Вони дзвонять. Обіймають. Люблять. І це теж щастя. І його достатньо, щоб не вважати себе кинутою. Просто життя змінилося. І мені пора змінитися разом із ним.
Мені 67. Я жива. І в мене ще буде щось добре попереду. Головне — не забути про це вранці. І не боятися почати спочатку. Навіть якщо це «спочатку» починається з чашки чаю і кроку за поріг.