Мені 67 років, я живу сама і прошу дітей забрати мене до себе, але вони відмовляють. Я не знаю, як жити далі.
Ганна сиділа у своїй маленькій квартирі у Львові, дивилася на старенький телевізор, який бурмотів у кутку, але не розганяв тишу, що обвинула її дім. Її руки, вкриті зморшками, тремтіли, стискаючи телефон, на якому не було жодних нових повідомлень. Вона щойно дзвонила синові, Ярославові, та доньці, Олені, з однією й тією ж просьбою: «Заберіть мене до себе, мені важко самій». Але їхні відповіді, хоч і чемні, були наче ніж у серце: «Мамо, у нас немає места», «Мамо, зараз не час». Ганна поклала телефон і заплакала, відчуваючи, як самотність стискає її у своїх холодних обіймах. У 67 років вона не знала, як жити далі.
Її життя було сповнене праці й жертв. Ганна виростила Ярослава й Олену сама, після того як їхній батько помер від серцевого нападу, коли дітям було десять і вісім. Вона працювала швачкою, ночами сиділа за машинкою, щоб у них були теплі куртки та шкільні зошити. Вона відмовляла собі у всьому — у нових сукнях, у поїздках до моря, у звичайному відпочинку — лише б діти ні в чому не потребували. Ярослав став юристом, Олена — вчителькою, і Ганна пишалася ними, наче їхні успіхи були її власною перемогою. Але тепер, коли її сили згасали, а здоров’я підводило, вона опинилася нікому не потрібною.
Ганна не хотіла бути тягарем. Вона старалася справлятися сама: готувала прості юшки, ходила до магазину, попри біль у колінах, прибирала квартиру, хоч руки ледве слухалися. Але кожен день був випробуванням. Сходи на третій поверх здавалися горою, сумки з продуктами — непідйомними, а ночі — нескінченними. Вона боялася впасти, захворіти, залишитися лежати у порожній квартирі, де ніхто не почує її поклику. Вона мріяла жити з дітьми, бачити онуків, відчувати себе частиною родини. Але її прохання зустрічали відмови, і кожне «ні» було наче підтвердження, що її життя вже нічого не варте.
Ярослав жив у Києві з дружиною та двома дітьми. Коли Ганна дзвонила, він казав: «Мамо, у нас тісно, діти галасують, тобі буде незручно». Вона чула у його голосі роздратування і розуміла: він не хоче міняти своє життя заради неї. Олена, яка жила у Чернівцях, була м’якшою, але її слова боляче й ранили: «Мамо, ми подумаємо, але зараз складно, я на роботі пропадаю». Ганна уявляла, як її діти обговорюють її за спиною, як називають її «проблемою», і її серце розривалося. Вона не просила розкоші — лише куток, де могла б бути поруч, де її голос почули б. Але й цього було забагато.
Одного разу, після чергової відмови, Ганна сіла писати листа. Вона хотіла вилити на папір усій біль, але замість цього написала: «Я люблю вас, але мені страшно. Якщо я вам не потрібна, скажіть прямо». Вона надіслала його Ярославові та Олені, але відповіді не було. Тиша була гіршою за будь-які слова. Ганна дивилася на фотографії дітей, що висіли на стіні, і питала себе: «Де я помилилася? Чому вони відвернулися?» Вона згадувала, як обіймала їх, як співала колискові, як жертвувала усім, і не могла зрозуміти, як її любов привела до такої самотності.
Сусіди намагалися підтримати. Тітка Марія з першого поверху приносила пироги, хлопець із четвертого допомагав донести сумки. Але їхня доброта лише підкреслювала порожнечу: чужі люди піклувалися про неї більше, ніж рідні діти. Ганна почала ходити до місцевого клубу для літніх, де співала у хорі та вчилася в’язати. Там вона посміхалася, жартувала, але, повертаючись додому, знову стикалася з тишею. Її онуки, яких вона бачила раз на рік, росли без неї, і ця думка була ніж у серце. Вона мріяла пекти їм млинці, розповідати казки, але замість цього сиділа сама, рахуючи дні.
Тепер Ганна намагається знайти сенс у кожному дні. Вона записалася на курси комп’ютерної грамотності, щоб навчитися відеодзвінкам — раптом онуки захочуть її побачити. Вона саджає квіти на підвіконні, сподіваючись, що їхня яскравість заглушить тугу. Але вночі, коли сон не приходить, вона плаче, запитуючи себе: «За що мені це?» Вона все ще сподівається, що Ярослав чи Олена передумають, зателефонують, скажуть: «Мамо, приїжджай». Але з кожним днем ця надія тане. Ганна не знає, скільки їй залишилося, але вона хоче прожити ці роки не в самотності, а в теплі родини. І поки її діти мовчать, вона вчиться любити себе — уперше за 67 років.
