Щоденник
Мені 67 років, я живу сама й прошу дітей забрати мене до себе, але вони відмовляють. Я не знаю, як жити далі.
Ганна сиділа у своїй маленькій квартирі у Чернівцях, дивлячись на старий телевізор, який гудів у куті, але не розганяв тишу, що обволікала її дім. Її руки, вкриті зморшками, тремтіли, стискаючи телефон, на якому не було нових повідомлень. Вона щойно дзвонила синові, Тарасові, та доньці, Олені, з тією самою просьбою: «Заберіть мене до себе, мені важко самій». Але їхні відповіді, хоч і ввічливі, були як ніж у серце: «Мамо, у нас немає місця», «Мамо, зараз не час». Ганна поклала телефон і заплакала, відчуваючи, як самотність стискає її в своїх холодних обіймах. У 67 років вона не знала, як жити далі.
Її життя було сповнене праці та жертв. Ганна вирощувала Тараса й Олену сама, після того як їхній батько помер від серцевого нападу, коли дітям було десять і вісім. Вона працювала швачкою, ночами сиділа за машинкою, щоб у них були теплі куртки й шкільні зошити. Вона відмовляла собі в усьому — у нових сукнях, у поїздках до моря, у звичайному відпочинку, — аби діти ні в чому не потребували. Тарас став юристом, Олена — вчителькою, і Ганна пишалася ними, ніби їхні успіхи були її власною перемогою. Але тепер, коли її сили згасали, а здоров’я підводило, вона опинилася нікому не потрібною.
Ганна не хотіла бути тягарем. Вона намагалася справлятися сама: готувала прості юшки, ходила до магазину, незважаючи на біль у колінах, прибирала квартиру, хоч руки ледве слухалися. Але кожен день був випробуванням. Сходи на третій поверх здавалися горою, сумки з продуктами — непідйомними, а ночі — нескінченними. Вона боялася впасти, захворіти, залишитися лежати у порожній квартирі, де ніхто не почує її поклику. Вона мріяла жити з дітьми, бачити онуків, відчувати себе частиною родини. Але її прохання зустрічали відмови, і кожне «ні» було наче підтвердження, що її життя вже нічого не варте.
Тарас жив у Львові з дружиною та двома дітьми. Коли Ганна дзвонила, він казав: «Мамо, у нас тісно, діти шумлять, тобі буде незручно». Вона чула у його голосі роздратування й розуміла: він не хоче міняти своє життя заради неї. Олена, яка жила в Івано-Франківську, була м’якшою, але її слова боліли не менше: «Мамо, ми подумаємо, але зараз складно, я на роботі пропадаю». Ганна уявляла, як її діти обговорюють її за спиною, як називають її «проблемою», і її серце розривалося. Вона не просила розкоші — лише куточок, де могла б бути поруч, де її голос почули б. Але навіть це було забагато.
Одного разу, після чергової відмови, Ганна сіла писати листа. Вона хотіла вилити на папір увесь свій біль, але замість цього написала: «Я люблю вас, але мені страшно. Якщо я вам не потрібна, скажіть прямо». Вона відправила його Тарасові й Олені, але відповіді не було. Тиша була гіршою за будь-які слова. Ганна дивилася на фотографії дітей, що висіли на стіні, й запитувала себе: «Де я помилилася? Чому вони відвернулися?» Вона згадувала, як обіймала їх, як співала колискові, як жертвувала усім, і не могла зрозуміти, як її любов привела до такої самотності.
Сусіди намагалися підтримати. Тітка Марія з першого поверху приносила пиріжки, хлопець із четвертого допомагав донести сумки. Але їхня доброта лише підкреслювала порожнечу: чужі люди піклувалися про неї більше, ніж рідні діти. Ганна почала ходити до місцевого клубу для літніх людей, де співала у хорі й вчилася в’язати. Там вона посміхалася, жартувала, але, повертаючись додому, знову стикалася з тишею. Її онуки, яких вона бачила раз на рік, росли без неї, і ця думка була як ніж. Вона мріяла пекти їм млинці, розповідати казки, але замість цього сиділа сама, рахуючи дні.
Тепер Ганна намагається знайти сенс у кожному дні. Вона записалася на курси комп’ютерної грамотності, щоб навчитися відеодзвінкам — раптом онуки захочуть її побачити. Вона саджає квіти на підвіконні, сподіваючись, що їхня яскравість заглушить тугу. Але вночі, коли сон не приходить, вона плаче, запитуючи себе: «За що мені це?» Вона все ще сподівається, що Тарас чи Олена передумають, подзвонять, скажуть: «Мамо, приїжджай». Але з кожним днем ця надія тане. Ганна не знає, скільки їй залишилося, але вона хоче прожити ці роки не в самотності, а в теплі родини. І поки її діти мовчать, вона вчиться любити себе — вперше за 67 років.
