Мені шістдесят вісім. Я вдова. Вже давно. Чоловік пішов тихо, уві сні, без слів, без прощань. З тих пір живу як у тумані. Дні зливаються в один, обличчя забуваються, події не запам’ятовуються. Я все ще працюю — не заради грошей, а щоб не зійти з розуму в цій тиші. Робота — це останні години в добі, коли я почуваюся хоча б трохи потрібною.
Я не скаржуся. Просто констатую. У мене немає захоплень, хобі, мрій. Усе, що було — у минулому. Я більше не шукаю, не пробую, не сподіваюся. Напевно, просто стара. Але найважче не вік, а самотність, що прилипла до стін моєї двокімнатної квартирки у Бучі, як пліснява — тихо, непомітно, але неминуче.
І ось я наважилася. Подумала: може, варто запропонувати синові з сім’єю переїхати до мене? У них троє дітей, сім’я росте, живуть у тісноті. А в мене — вільна кімната, шафи з постіллю, місце для дитячих іграшок. Ніби все логічно: місце є, бажання — теж. Але не все так просто.
Син вислухав, не перебивав. А потім подзвонила невістка. Ввічливо, але з холодом у голосі.
— Ви ж розумієте, Маріє Іванівно, у нас і так усе налагоджено. Діти звикли до свого простору. Та й взагалі, під одним дахом — це складно. У кожного свої звички, свій ритм.
Я зрозуміла. Я для них — тягар. Стара, якій треба поступатися, яку треба терпіти. А я ж не просила багато — просто бути поряд.
Донька… Я б із радістю пожила з нею. Але в неї своя сім’я, свої клопоти. Вона, звісно, не сказала прямо, що я небажаний гість, але… мені достатньо погляду її чоловіка, коли я затримуюся на кухні після вечері. Втім, донька гостинна: завжди наллє чаю, нагодує, послухає. Тільки чим частіше я приходжу, тим менше хочеться повертатися до своєї порожньої квартири, де годинник тікає голосніше за телевізор.
Вони кажуть, що я не стара. Що життя не закінчується на пенсії. Що можна поїхати на екскурсію, піти до гуртка, занятися йогою. Мовляв, «ти просто закрилася від світу».
— Мам, ну невже тобі з нами буде краще? — питає донька. — Ти ж не зможеш розслабитися, завжди почуватимешся зайвою.
— Краще знайди, чим тобі насправді хочеться займатися, — каже син. — Може, до бібліотеки ходити, у басейн. Зараз стільки всього цікавого…
А я стою і мовчу. Бо не знаю, як пояснити, що мені потрібні не хобі. Не виставки і не скандинавська ходьба. А живий голос зранку. Шум дитячих кроків у коридорі. Ранковий чай, заварений не лише для себе. Хтось, хто просто поряд.
Мені кажуть: «Ти ще можеш зустріти любов». А мені здається, що це вже смішно. Куди менТакий смішний вигляд – стара баба, що шукає кохання, коли навіть дітям своїм вже не потрібна.