Мені 69 років, і пів року тому мій чоловік відійшов у вічність. Ми прожили разом сорок два роки без …

Мені вже 69 років, і от пів року тому моя дружина Марія пішла у засвіти.
Було у нас разом сорок два роки. Дітей Бог не дав. Було тільки ми з нею наш труд, наше життя, наші звички, наші маленькі радості й турботи.
Спершу все почалося, начебто, з нічого особливого втома, біль, яка то зявлялася, то зникала, лікарі, що спершу не тривожили. А потім аналізи, лікарня, лікування. Я йшов поряд із нею у всьому.
Вивчив розклад її ліків. Запамятав, що їй уже не можна їсти. На око бачив той її погляд, коли біль не давав спати. Я лиш сидів поруч, тримав Марійку за руку, бо деколи цього справді достатньо й нічого кращого не вигадаєш.
Вставав раніше за неї, аби зварити їй вівсянку.
Помагав помитися, коли вже сил не лишалося.
Розповідав їй дрібязкові новини, аби відволікти думки, хоча бувало й так, що вона вже й не відповідала. Не тому, що не хотіла тіло зраджувало.
У день, коли її не стало, вона лежала на ліжку, а мою руку тримала.
Без прощальних слів, без сцен тихо і мирно. Ще секунду тому була тут а далі тиша.
Викликав швидку,
Та вже було запізно.
День похорону був дивний.
Прийшли люди, яких я роками не бачив. Говорили щось типу: “Світлою памяттю буде”, “Уже не мучиться”, “Тримайтеся”. А я тільки кивав, не розуміючи, що саме хочу відповісти.
Зрештою всі розійшлися.
І хата стала такою великою.
Не від метражу від порожнечі.
Особливо нестерпно вночі.
Лягаю спати рано, щоб не чути, як гуде порожнечею тиша. Ми завжди разом дивилися новини, вона жартувала, питала чи хочу чаю.
Тепер увімкнене радіо чи телевізор тільки щоб хтось говорив, щоб не забути звук голосу.
У мене нема дітей,
Нема онуків.
Нікому й сказати, що сьогодні ногу прихопило, чи про нові таблетки від лікаря. Коли злякався, що серце кольнуло нема кому подати склянку води.
Неділі особливо важкі.
Колись ходили по Шевченківському парку, купували буханку хліба, вертали додому не поспішаючи, ніби часу ще скільки завгодно. Вона завжди відставала, а я казав, що впертий мов справжня українка і сміялися разом.
Тепер ходжу сам.
Люди дивляться жалісливо або й зовсім не дивляться. В магазині беру тільки найнеобхідніше, бо не знаю вже для кого щось вигадувати.
Є дні, коли не мовлю й слова.
Весь день.
І раптом, коли сусідка скаже “Доброго дня”, ловлю себе на дивному відчутті немов чуже слово з моїх уст.
Не шкодую, що дітей не було.
Лише тепер збагнув, що воно значить старіти самому.
Все сповільнюється. Тяжіє. Стає мовчазнішим.
Ніхто не зустрічає.
Не питають, чи добрався додому.
Не контролюють, чи ліки прийняв.
Я є, бо іншого варіанту нема.
Встаю. Роблю, що треба. Лягаю знову. Не жадаю співчуття. Мені не потрібен жаль.
Просто хотів вимовити це вголос:
Коли втрачаєш людину, з якою прожив все життя, ти наче залишаєшся в світі, де нічого більше не має ваги.
І, мабуть, головний мій висновок такий:
Надійність і відданість найцінніше, що лишається після нас у світі і поки ти є, бережи тих, хто поруч, бо потім може залишитись тільки пустий дім та спогади.