Вас звуть Людмила Васильченко. Ви живете в невеликому українському містечку Козельці, де Чернігівська область ховає свої вулиці під прикриттям минулого. Нещодавно я записалася до дерматолога і сіла в коридорі поліклініки, очікуючи на свою чергу. Поруч присіла жінка — елегантна, з привітною усмішкою. Ми заговорили, і я не помітила, як її слова змінили мій погляд на життя. Вона виявилася не лише приємною співрозмовницею, а й людиною, чия історія змусила мене задуматися над тим, що я вважала незаперечним.
Я відразу помітила її стиль: доглянуті руки, акуратна зачіска, одяг, ніби зшитий на замовлення. Подумала, що їй десь 50, не більше. Але під час розмови вона сказала, що їй вже більше 70. Я застигла від здивування — ні зморшок, ні втоми в очах, що видає її вік. Вона виглядала жвавою, яскравою, не так, як її однолітки, згорблені від років і турбот. Ця жінка сяяла, і я не могла відвести від неї погляд.
Вона розповіла мені про своє життя — без прикрас, з якоюсь світлою відвертістю. Двічі була заміжня, а тепер одна. З першим чоловіком, Володимиром, вони розлучилися ще в молодості. Причина була проста і жорстока: вона не хотіла дітей. Він знав про це з самого початку — вона мріяла про шлюб без пелюшок і візочків. Але після її тридцятиріччя він почав наполягати: «Повноцінна сім’я — це діти, час задуматися». Її душа мовчала, материнський інстинкт так і не прокинувся. Вона стояла на своєму, як скеля: народжувати проти волі — означає зрадити себе. Вони намагалися поговорити відверто, але їхні шляхи розійшлися — розлучення стало легшим, ніж брехня самій собі.
Другий шлюб був з Юрієм — розлученим чоловіком із донькою від попереднього шлюбу. Він не хотів більше дітей, і це їх зблизило. Вони жили в гармонії, не торкаючись теми нащадків. Юрій навіть тішився, що вона поділяє його погляди. Але доля розпорядилася інакше: він загинув у автокатастрофі. Вона залишилася одна, але самотність не зламала її — вона стала для неї свободою. «Я щаслива, — сказала вона, дивлячись мені в очі. — Нікому не мушу підлаштовуватись, живу для себе». В її голосі не було ні тіні жалю, лише сила і спокій.
Вона розповіла про подруг, які все життя сподівалися на дітей. Тепер вони лише зітхають: сини та дочки виросли, роз’їхалися своїми шляхами, залишивши батьків у пустоті. «Діти не потребують нас, коли ми старіємо, — сказала вона. — Я це бачила і тому не хотіла народжувати. Ніколи навіть не мріяла про це». Її життя повне: подорожі, книги, ранкові прогулянки біля ріки. Відсутність дітей — не прірва в її душі, а крила, що тримають її на плаву.
«А як щодо склянки води в старості?» — запитала я, згадавши стару приказку. Вона засміялася: «Не помру ані від спраги, ані від хвороби. Поки мої знайомі витрачали все на дітей, я заощаджувала. Тепер у мене достатньо збережень, щоб найняти доглядача до кінця життя». Її слова звучали як виклик — не суспільству, а страху, що без дітей життя втрачає сенс. Вона довела зворотне: у 70 років вона розквітає, а не в’яне, живе для свого задоволення, а не в очікуванні чужої вдячності.
Я дивилася на неї і думала: як часто ми загортаємо себе у рамки, боячись осуду? Вона вибрала свій шлях — без дитячих голосів у домі, без пелюшок і безсонних ночей, і цей вибір зробив її вільною. Її історія — як дзеркало: я побачила в ній жінку, яка не здалася під тягарем «треба». Перший чоловік пішов, другий загинув, але вона не зламалась — вона побудувала життя, де їй добре одній. Подруги скаржаться на байдужість дітей, а вона п’є ранкову каву в тиші і всміхається новому дню.
Тепер я питаю себе: а що, якщо вона має рацію? Її слова зачепили мене глибоко. Я бачила, як мої знайомі старіють у самотності, незважаючи на дітей, як їхні надії руйнуються, коли дорослі сини та дочки забувають дзвонити. А вона — у свої 70 — не чекає нічиєї допомоги, не живе минулим, не сумує про те, чого не було. Вона вільна, як вітер над Дніпром, і щаслива, як ніхто з тих, кого я знаю.
Що ви думаєте про це? Чи згодні ви з таким вибором? Її життя — це виклик стереотипам, це доказ того, що щастя не в дітях, а в тому, щоб слухати себе. Я вийшла з поліклініки з її усмішкою в пам’яті та думкою: може, і мені пора перестати боятися своїх бажань? Вона не жалкує ні про що, і це змушує мене переглянути все, у що я вірила.
