Мені вже сімдесят. Я стала мамою раніше, ніж навчилася дбати про себе. Вийшла заміж зовсім юною, і від першої ж вагітності моє життя закрутилося навколо інших. Я не працювала поза домом не тому що не хотіла, а тому що вибору не було: хтось мав залишатись. Чоловік ішов на роботу рано, повертався пізно. Дім був на мені. Діти мої. Втома теж моя.
Я памятаю ночі без сну. В однієї дитини температура, друга блює, третя плаче. Я сама. Ніхто не питав, як я себе почуваю. Наступного ранку я знову вставала, готувала сніданок і йшла далі. Ніколи не казала: «Я не можу». Ніколи не просила допомоги. Думала, що гарна мама має бути саме такою.
Коли діти підросли, мені хотілося піти на навчання хоча б короткі курси. Чоловік лише сказав: «Навіщо тобі? Твоє вже зроблено». Я повірила. Лишилась позаду, підтримкою. Коли одне з дітей завалило сесію, я була тією, хто говорив із чоловіком, вмовляв його не сердитись. Коли інша завагітніла рано, я з нею ходила по лікарях, доглядала за немовлям, доки вона «влаштується». Завжди я підхоплювала, коли щось руйнувалось.
Потім зявилися онуки і знову дім наповнився радісним галасом. Рюкзаки, іграшки, сльози й сміх. Стільки років я була дитсадком, їдальнею, медсестрою. Ніколи не чекала подяки. Не скаржилась. Навіть коли була зовсім виснажена, мені казали: «Мамо, тільки ти знаєш, як з ними впоратись». Це мене тримало.
Потім захворів чоловік. Я доглядала за ним до останнього дня. А далі почалися відмовки: «Мамо, цього тижня не встигну», «На наступному зустрінемось», «Передзвоню пізніше». Тепер минають тижні, перш ніж хтось зявиться. Не перебільшую тижні. День народження лише коротке повідомлення у Viber. Іноді, навіть не помічаючи, я ставлю два тарілки на стіл. А тоді розумію: кликати нікого.
Якось я впала у ванній. Лякалась, хоч і не було нічого страшного. Сиділа на холодній плитці й чекала, що хтось підніме слухавку. Телефони мовчали. Встала сама. Але нікому не розповіла не хотіла тривожити. Звикла мовчати.
Діти кажуть, що люблять мене. Я вірю. Але любов без присутності також болить. Вони говорять зі мною поспіхом, завжди кудись біжать. Починаю щось розповідати «Ну, мамо, поговоримо іншим разом». А це «іншим разом» так і не настає.
Найважче не самотність. Найгірше відчуття, що з необхідної я стала зайвою. Я була фундаментом усього, а зараз зайвий клопіт у календарі. Мене ніхто не ображає, але вже не потребує.
Скажіть, що б ви порадили мені?
