Мені зараз сімдесят. Я самотня, як та сосна в полі. Я більше не мати, а тягар для своєї доньки.
— Донечко, приїжу вечором… Благаю тебе, без тебе я не впораюся.
— Мам, у мене купа роботи! Вже втомилася від твого нарікання. Гаразд, приїду…
Я не витримала — заплакала. Боляче, дуже більно. І раптом згадались безсонні ночі, довгі роки, коли я одна тягнула все на собі, щодня, щоби виростити її, мою Олену. Я віддала їй усе життя. І це моя подяка?
Може, я сама винна. Занадто пестила, занадто багато дозволяла. А коли їй було одинадцять, я зустріла чоловіка… вперше за довгі роки відчула, що теж можу бути жінкою, кохаючою, бажаною. Але Олена влаштувала такий скандал, що мені довелося розірвати ті стосунки, хоча серце розривалося.
Тепер мені сімдесят. І я сама. Зовсім сама. У мене купа хвороб, леджу пересуваюся. А моя єдина донька… вже двадцять років у шлюбі, і, схоже, їй легше вдавати, що матері у неї немає. Так, у неї троє дітей — мої онуки. Але я бачу їх лише на фото. Чому? Навіть не знаю…
— Ну, що цього разу? — зірвано кинула Олена, входячи в хату.
— Мені призначили уколы. Ти же медсестра, допоможеш…
— Що, я тепер маю щоранку сюди їздити? Ти жартуєш, мам?!
— Оленко, я не можу вийти — на дорозі ожеледжу…
— А платити ти мені будеш? Я ж не на волонтерстві! Безкоштовно возитися я не збираюся!
— В мене немає грошей…
— Ну тоді бувай, мам. Звертайся до когось іншого!
Вранці я вийшла за дві години до прийому, щоб дійти до лікарні. Повільно, ледве дихаючи, йшла вздовж дороги, витираючи сльози. Ніколи не думала, що доживу до такого…
— Бажуну, заходьте без черги… Вам погано? Ви плачете?
Це була молода жінка з добрими очима. Вона зупинилась біля мене, поклала руку на плече.
— Ні, дитинко, я плачу зовсім з іншої причини…
Так ми й розговорились. Я, як на сповіді, вилила їй душу. Бо більше нікому. Її звали Марія. Виявилось, вона живе у двох будинках від мене. Після тієї зустрічі вона почала часто приходити, приносила їжу, допомагала по господарству.
А на день народження прийшла лише вона. Тільки Марія.
— Я не могла не привітати вас у такий день. Ви так нагадуєте мені мою маму… Мені так тепло біля вас, — сказала вона, обіймаючи мене.
І тоді я зрозуміла — вона стала мені ріднішою, ніж власна дитина. Ми гуляли, їздили за місто, святкували разом. Вона доглядала за мною, як за рідною.
Довго вагалась, але все ж переписала хату на Марію. Вона спершу відмовлялась, але я наполягла. Це була моя подяка за тепло, яке вона мені дарувала. Я знала — вона не з тих, хто робить добро заради вигоди.
Згодом вона забрала мене до себе — мені вже було важко жити самій. Мою хату ми продали, щоб пізніше Олена не судилася з Марією.
І знаєте, донька згадала про мене лише через рік. Прийшла зі звинуваченнями та погрозами. Верещала, що я зрадниця, що бажає мені смерті. Мабуть, сподівалася на хату, а я «розчарувала» її. Тоді чоловік Марії став у двері і тихо, але твердо промовив:
— Ідіть. І більше не повертайтесь. Вам тут не раді.
Отак… Чужі люди виявилися ближчими, ніж рідний кріп. І боляче, і соромно, і страшно від того, наскільки легко губиться людське. Але якби мені знову дали вибір, я б знову обрала Марію. Бо вона — моя родина. Справжня.
