Мені сімдесят років. Я самотня, як пень у полі. Стала тягарем для власної доньки.
— Донечко, приїдь увечері… Благаю тебе, без тебе я не впораюся.
— Мамо, я завалена роботою! Вже втомилася від твого скигління. Гаразд, приїду…
Я не витримала — розплакалася. Боляче, до сліз боляче. А в пам’яті миттєво виринали безсонні ночі, довгі роки, коли я одна тягла все, щоб виростити її, мою Софійку. Віддала їй все життя. Хіба це вдячність?
Можливо, я сама винна. Занадто балувала, занадто багато дозволяла. А коли їй було одинадцять, я зустріла чоловіка… вперше за довгі роки відчула, що теж можу бути жінкою, коханою, бажаною. Але Софійка влаштувала такий скандал, що мені довелося розірвати ті стосунки, хоча серце розривалося.
Тепер мені сімдесят. І я сама. Зовсім сама. У мене купа хвороб, я ледве ходжу. А моя єдина донька… уже двадцять років у шлюбі, і, мабуть, їй простіше робити вигляд, ніби матері в неї й немає. Так, у неї троє дітей — мої онуки. Але бачу я їх лише на фото. Чому? Навіть не знаю…
— Ну, що цього разу трапилося? — з досадою кинула Софійка, заходячи до квартири.
— Мені призначили уколы. Ти ж медична сестра, допоможеш…
— Що, я тепер маю кожного дня сюди їздити? Та ти жартуєш, мамо?!
— Софійко, я не можу вийти на вулицю — на тротуарах ожеледь…
— А платити ти мені будеш? Я ж не на благодійності працюю! Безкоштовно їздити не збираюся!
— У мене немає грошей…
— Ну тоді бувай, мамо. Звертайся до когось іншого!
Вранці я вийшла з дому за дві години до прийому, щоб дійти до поліклініки. Повільно йшла вздовж дороги, важко дихаючи і витираючи сльози. Ніколи не думала, що доживу до такого…
— Жінко, проходьте без черги, будь ласка… Вам погано? Ви плачете?
Це була молода жінка з добрими очима. Вона зупинилася біля мене, поклала руку на плече.
— Ні, доню, я плачу зовсім з іншої причини…
Так ми й розговорились. Я, як на сповіді, вилила їй душу. Бо більше не було з ким поговорити. Її звали Олена. Вона, виявилось, жила всього у двох будинках від мене. Після тієї зустрічі вона почала часто приходити в гості, приносила продукти, допомагала по господарству.
А на день народження прийшла лише вона. Тільки Олена.
— Я не могла не привітати вас у такий день. Ви так нагадуєте мені мою маму… Так тепло стає на душі, коли я поруч з вами, — сказала вона, обіймаючи мене.
І тоді я зрозуміла — вона стала мені ближчою, ніж рідна донька. Ми гуляли, разом їздили за місто, відзначали свята. Вона піклувалася про мене, як рідна.
Довго думала, але все ж таки наважилася — я переписала квартиру на Олену. Вона спочатку навіть не хотіла, намагалася відмовитися. Але я наполягла. Це була моя подяка за тепло, яке вона мені подарувала. Я знала — вона не з тих, хто робить добро ради вигоди.
З часом вона забрала мене до себе — мені вже важко було жити самій. Мою квартиру ми продали. Щоб потім Софійка не судилася з Оленою, не влаштовувала розборів.
І знаєте, донька згадала про мене лише через рік. Прийшла з обвинуваченнями й погрозами. Вона кричала, що я зрадниця, що бажає мені смерті. Мабуть, розраховувала на квартиру, а я її «розчарувала». Тоді чоловік Олени встав біля дверей і тихо, але твердо сказав:
— Ідіть. І більше сюди не приходьте. Вам тут не раді.
Ось так… Чужі люди виявилися ближчими, ніж власна дитина. І боляче, і соромно, і страшно від того, як легко губиться людське. Але якби мені знову дали вибір, я б знову обрала Олену. Бо вона — моя сім’я. Справжня…
Історія навчила мене одного: родина — це не лише кров, а ті, чиє серце б’ється поруч.
