Сьогодні мені 70. Я сама, як билинка в полі. Для своєї доньки я — лише обуза. Вона заміжня вже двадцять років і навіть не намагається приховати, що згадувати про мене їй ні до чого.
— Донечко, заїдь будь ласка увечері. Мені важко впоратися самій…
— Мамо, у мене роботи — аж по вуха! Доки можна слухати твої скарги?! Гаразд, приїду…
Я розплакалася — не через злість, а від болю. Стільки років я віддала своїй єдиній доньці, жила для неї, піднімала її сама… А тепер отримала таку «вдячність». Мабуть, я її занадто розпестила.
Коли Катрусі було одинадцять, я вперше за довгі роки дозволила собі щастя — почала зустрічатися з чоловіком. Дочка влаштувала такий галас, що я, заливаючись слізьми, розлучилася з ним — з тим, кого щиро кохала. А вона лише задоволено посміхнулася.
Тепер я стара. І геть сама. Ні підтримки, ні співчуття — ані від тіла, ані від душі, тим більше грошей. Моя донька живе власним життям. Їй зручніше взагалі забути, що я існую.
У мене є троє онуків. Але я їх майже не бачу. Чому — не знаю. Може, тому що їхня мати вважає зайвим тримати зі мною зв’язок.
Того дня мені було особливо погано. Я подзвонила Катрі:
— Мені призначили уколи. Ти ж медична сестра… можеш зробити?
— Ти що, хочеш, щоб я щодня до тебе їздила?! Це жарт?!
— Катре, я не дійду до поліклініки. Сніг, лід — впаду…
— А гроші в тебе є, щоб мені заплатити? Я не збираюся їздити дармо!
— Ні… Грошей немає…
— Ну от і все, мамо! Знайди когось іншого!
Я мовчки поклала трубку. Вранці вийшла за дві години до прийому, щоб доповзти до лікарні. Ішла повільно, чіпляючись за паркани, плакала. Не від болю — від розпачу.
Біля входу до мене підійшла жінка:
— Проходьте без черги. Чого плачете? Болить щось?
— Ні, — відповіла я. — Це зовсім не від болю…
Вона не пішла. Ми розговорилися. Я вперше за роки розповіла комусь усе. Просто тому що більше нема кому.
Її звали Оксана. Виявилося, вона живе у сусідньому будинку. Після поліклініки вона наполягла, щоб я зайшла до неї на чай. З тих пір ми почали спілкуватися. Не часто, але щиро.
В день моєї сімдесятої весни Оксана прийшла до мене з тортом і свічками. Катря навіть не подзвонила. А Оксана промовила:
— Ви так схожі на мою маму… Мені з вами тепло, розумієте?
З часом вона почала приходити частіше. Допомагала по господарству, приносила продукти, супроводжувала до лікаря. Іногда я навідувалася до неї — ми пили чай, спілкувалися, разом святкували дрібні свята. Навіть разів поїхали відпочити на базу. Вперше за багато років я знову відчула себе живою.
Я довго вагалася, але вирішила: свою двокімнатну квартиру я перепишу на Оксану. Вона заперечувала, казала, що їй нічого не треба. Але я бачила — вона піклується про мене не через вигоду. Просто по-людськи. Бо я стала їй як рідна.
Потім я переїхала до Оксани — самій жити вже було важко. Квартиру продали, щоб у Катрі навіть думки не виникло судитися після моєї смерті.
Про доньку я не чула більше року. А раптом, ніби грім серед ясного неба — дзвінок у двері. На порозі стояла Катря. Без «привіт» чи «як справи» вона закричала:
— Як ти могла?! Як могла віддати квартиру сторонній?! Ти мені все життя зіпсувала, а тепер ще й позбавила спадщини?!
Вона кричала, звинувачувала, бажала мені смерті. А потім чоловік Оксани просто підійшов до дверей і сказав:
— Ідіть геть. І більше не повертайтеся.
Більше ми не бачилися.
Знаєте, що найстрашніше? Не те, що рідна дитина відмовилася від мене. А те, що мені вже не боляче. Бо чужа жінка стала ріднішою, ніж власна кров. Бо є люди, які піклуються не через обов’язок, а тому що хочуть.
І нехай засуджують. Нехай шепочуться за спиною. Але я вперше за багато років відчуваю — я комусь потрібна. Не як тягар. А просто як людина.
