Сьогодні я сиділа на веранді свого будинку у Львові, тримаючи в руках чашку зі стиглою кавою. Моє серце розривалося навпіл: одна частина боліла за сина, Дмитра, який своїми руками зруйнував власне щастя, а друга — ледь помітно раділа за Маріанну, мою колишню невістку, яка нарешті звільнилася. Я знала, що мої почуття — суміш болю і полегшення, розпачу і надії — ніхто з сусідок, що тихенько зводять плітки, не зрозуміє. Але я не могла не відчувати саме так, дивлячись на те, що залишилося після мого сина, і на новий вогонь у очах Маріанни.
Дмитро був моєю єдиною дитиною, моєю гордістю. Я виховувала його сама, після того як чоловік пішов, залишивши мене з крихіткою на руках. Вкладала в нього всю себе: шила сорочки, ночами сиділа над його домашнім завданням, відмовляла собі у всьому, аби в нього було нове взуття. Я мріяла, що він виросте мудрим, добрим, гідним чоловіком. Довгий час здавалося, що так і буде. Дмитро одружився з Маріанною — лагідною, працьовитою дівчиною, яка дивилася на нього з ніжністю. У них народилася донька, Соня, і я думала, що мій син нарешті знайшов свій шлях. Але я помилялася.
Дмитро змінився. Або, можливо, показав справжнє обличчя. Він почав зникати вночі, повертаючись з чужими запахами. Маріанна, з почервонілими від сліз очима, мовчала, намагаючись врятувати родину заради Соні. Я бачила, як невістка в’яне, але не втручалася — боялася, що син образиться. А він, замість того щоб цінувати дружину, яка тягнула дім, дитину і його самого, шукав пригод деінде. Я намагалася розмовляти з ним, але Дмитро лише відмахнувся: «Мамо, не лізь, я сам розберуся». Я мовчала, але кожна його холодність була як ніж у серце.
Руйнація почалася непомітно, але закінчилася катастрофою. Дмитро завів роман з колегою, навіть не намагаючись ховати його. Маріанна дізналася, але замість скандалу мовчки зібрала речі. Подала на розлучення, забрала Соню і поїхала до батьків. Я пам’ятаю той день, коли син повернувся у порожню квартиру. Він був спантеличений, але без каяття. «Вона сама винувата, не поважала мене», — кинув він, і я вперше подивилася на нього, як на чужого. Мій хлопчик, моя гордість, став людиною, яка зруйнувала свою сім’ю через власну дурість та егоїзм.
Сусідки шепотіли, звинувачуючи Маріанну: «Кинула чоловіка, забрала дитину, егоїстка!» Я мовчала, але всередині палала. Я знала правду. Бачила, як Маріанна годувала Соню, коли та плакала вночі, як працювала на двох роботах, поки Дмитро «відпочивав» із друзями. Я знала, як вона намагалася врятувати шлюб, поки він не розтоптав її гідність. І тепер, коли вона пішла, я не могла її звинувачувати. Навпаки — захоплювалася її силою. Піти від того, кого кохаєш, заради власного життя — це сміливість, якої мій син ніколи не зрозуміє.
Минув рік. Дмитро живе один, нарікає на самотність, але нічого не робить, щоб змінитися. Він звинувачує всіх — Маріанну, долю, навіть мене, бо «не підтримала». Я дивлюся на нього і бачу не дорослого чоловіка, а зіпсованого хлопчиська, якого я, можливо, сама зіпсувала своєю сліпою любов’ю. Моє серце болить за нього, але я більше не можу виправдовувати його вчинки. Я пам’ятаю, як він кричав на Маріанну, як ігнорував Соню, і розумію — це був його вибір.
А от Маріанна розквітла. Вона знайшла нову роботу, записалася на курси малювання, про які завжди мріяла. Соня, її маленька копія, сміялася тепер частіше, ніж плакала. Одного разу я бачила їх у парку — Маріанна гойдала дитину на гойдалках, а Соня реготала. У той момент я відчула дивне полегшення. Моя невістка, яку я так любила, була вільною. Вона скинула пута, які на неї накинув Дмитро, і почала жити так, як заслуговувала. Я посміхнулася, але сльози котилися по щоках. Раділа за неї, але плакала за сином, який втратив усе.
Тепер я живу з цим протиріччям. Я люблю Дмитра, але не можу ним пишатися. Сумую за Сонею, але радію, що дівчинка росте з матір’ю, яка вчить її бути сильною. Думаю про Маріанну і молюся, щоб вона ніколи не озиралася назад. І ще я запитую себе: чи могла я виховати сина інакше? Це питання гризе мене вночі, але відповіді немає. Є лише правда: мій син зруйнував свою сім’ю, а моя невістка знайшла в собі сили почати знову. І в цьому гіркому фіналі я бачу надію — не для себе, а для тих, хто зміг вирватися.
