Мені було 30 років, коли тато пішов до Бога. Зараз мені 32, і наш останній розмову досі болить, наче вона була вчора. Я завжди був «трудною дитиною» — починав щось, але ніколи не доводив до кінця.

Мені було тридцять, коли тато відійшов у вічність.
Зараз мені тридцять два, але остання наша розмова досі болить так, наче була вчора.
Я завжди був тією непередбачуваною дитиною починав щось, а ніколи не доводив до кінця.
Я навчався у трьох різних університетах в Києві, Львові, і Харкові.
Перший універ я покинув на другому семестрі, бо мені стало нецікаво.
Другий на четвертому, бо все частіше прогулював, гуляв із друзями, розсіювався.
Третю спробу залишив ще до кінця першого семестру.
Коли мої дві сестри Марина і Лада бакалавр, магістр, робота, стабільність, я скакав із ідеї на ідею, міняючи плани й повторюючи: Я знайду свою справу. Мама й сестри це бачили, але найбільше відчував те тато.
Він був тим, для кого я залишався завжди його хлопцем, не просто батьком, а другом.
Водив мене грати у більярд на Подолі, ходили разом на футбольні матчі Динамо, у вихідні пили пиво десь у Шевченківському парку або обідали на шашликах з його друзями.
Сестри розклад, оцінки, обовязки; з ним усе було не про правила.
Казав: Ти чоловік, навчишся сам, по життю. Я ріс без особливого тиску, практично без рамок.
З часом це обернулося проти мене я не міг затримуватись ні в навчанні, ні в роботі, ні в житті.
За три місяці до його смерті ми поговорили, так, що я досі відчуваю важкість.
Сиділи у дворі.
Він курив, я зависав у телефоні.
Тато попросив прибрати телефон.
Сказав: Синку, я не розчарований тобою, розчарований собою.
Я виховав тебе неправильно.
Розбестив, захищав від проблем, зробив тебе слабким перед цим світом. Я мовчав, очі пекли, але сльози не текли.
Хотів сказати щось справжнє, доросле.
Та вийшло тільки: Я змінюся. Він нічого не відповів, дивився кудись у землю.
Через три місяці, однієї звичайної ранку, він встав, пішов чистити зуби і прямо у ванній впав на підлогу.
Це сталося миттєво.
Не було ні лікарні, ні прощання, ні останніх слів.
Я втратив не тільки батька, а й єдину людину, яка до кінця вірила, що я ще зможу зібратися, навіть коли він уже був стомлений чекати.
Після похорону, який відбувся у Вінниці, всередині мене почалась тиха злість на себе самого.
Я перестав гуляти, перестав пити, перестав марнувати час.
Знову вступив до університету, цього разу на правознавство мені треба було комусь щось довести.
Встаю о пятій ранку, підпрацьовую, вчуся вечорами.
Є дні, коли навіть не хочеться їсти, але я далі рухаюся.
Кожен залік, кожен предмет це як сказати йому: Бачиш, я можу.
Два роки минули.
Я рухаюсь вперед.
Не прогулюю, не шукаю виправдань.
Сестри дивляться на мене інакше, підтримують.
Мама говорить, що тато пишався б.
Я не знаю, пишався б чи ні але принаймні не пішов би із думкою, що все було марно.
Найскладніше не навчання, не робота, не втома.
Найважче не мати можливості подзвонити йому й сказати: Тате, я склав складний екзамен, я тримаюся, я змінююсь. Він був моїм напарником по життю той, хто навчив не боятися, але й несвідомо залишив без структури.
Тепер моя задача, вибудувати її самому.
Часом, коли повертаюсь пізно із купою книжок у рюкзаку, сідаю на ліжко й дивлюся на нашу фотографію на річці, посмішки, пляшка пива в руках.
І завжди в думках ніби тихенько кажу: Старий, я не встиг довести тобі це вчасно, але ти не зовсім помилився в мені.
Хочу стати найкращою версією себе для нього.
І надіюсь, що у мене це вийде.