Мені було вісім років, коли мама зібрала свої речі, натягнула шарф під корпусом, викликала таксі й поїхала в невідомість. Назад вона вже не поверталась. Мій брат тоді мав пять років такий собі хлопчик із постійно розпатланим чубом.
Відтоді наша квартира у Дніпрі змінилась до невпізнання. Тато раптом навчився вставати сам о 6-й ранку, варити манну кашу чи гречку то виходило, звісно, не дуже, але з голоду ми не пухли. Пральна машина стала його особистим тренажером, а праска інструментом випробування нервів. Одяг він прасував по своїй моді, тому мої коси й братові сорочки мали якусь спільну трагічну нотку. Рис він міряв «на око», під час смаження картоплі зі шкварками неодмінно щось підгорало, а джинси й білі футболки перетворювалися на абстракцію через неясні експерименти з пральним порошком.
Але скажу чесно: нічого нам не бракувало. Тато приходив після роботи змучений, але обовязково сідав поруч, перевіряв домашні, підписував щоденник, складав бутерброди на наступний день і тихо пихкав, аби забути, що життя трошки складніше, ніж хотілось би.
Мама не навідувалась навіть на День захисника Вітчизни чи в День матері. Тато нікого іншого до квартири не приводив. Ні з ким не знайомився, нову «маму» нам не вигадував. Чи гуляв він десь, чи ні, це залишалося його маленькою таємницею за межами нашого балкона. Нашою родиною були ми з братом і тато, який ніколи не казав, що знову закохався. Його рутина: робота, дім, каструля, пральна машина, трохи телевізора й назад на старт.
У вихідні він вражаюче організовував нам походи в парк Шевченка, на берег Дніпра, або волочив до «Материка» просто на екскурсії по незбагненних цінників на кросівки. Він навчився плести коси, пришивати ґудзики та навіть ліпити вареники правда, форма виходила несамовита. На шкільні свята костюми робив із картону й бабусиних старих штор. Ніколи не бурчав, мовляв, це «жіноча робота» його філософія: борщ зварив, вже герой.
Рік тому тато поїхав до Бога так раптово, що ми навіть не встигли скласти список запитань до нього. Коли перебирали його речі, знайшли купу записників: тут витрати на хліб та гречку, там «купити Оксані туфлі», «записати Богдана на прийом у поліклініку». Ні листів на ароматному папері, ні селфі з новою дамою серця, одні нотатки людини, яка жила для своїх дітей, не для романтичних пригод.
Без нього мене не залишає одне питання: чи був тато щасливий? Моя мама поїхала у пошуках власного щастя. А тато залишився і, здається, про своє забув. Він не створив нової сімї, не мав домашнього затишку з партнеркою, не став для когось головним лише для нас.
Тепер я знаю мені дістався справжній український тато: не пафосний, не романтичний, але героїчно простий. І так дивно: він лишився сам, щоб ми з братом ніколи не залишалися самотні. І це трошки болить. Бо тепер, коли його нема, мені не дає спокою думка чи отримав тато ту любов, яку насправді заслуговував?
