Ось адаптована історія:
“Маю право на кохання”
Чому мене не розуміють рідні, не знаю, — думала останнім часом Оксана, хоча зараз вона почувається справді щасливою. — Замість того, щоб порадіти за мене, вони за спиною плетуть інтриги та розповідають всяку дурничку спільним знайомим.
Оксані п’ятдесят чотири роки, вона гарна жінка, працює у великому колективі, де її поважають, бо вона вже довгий час там трудиться, допомагає молоді й взагалі дуже доброзичлива людина.
Життя Оксани змалку не можна назвати щасливим. У першому шлюбі не пощастило з чоловіком. Як тільки не відмовляла її мати від заміжжя:
— Доню, послухай моїх порад, не виходь заміж за Петра. З нього доброго чоловіка не вийде. Подивись на його батька. Він все життя не живе вдома, такий ізмалку. Ми ж сусіди, все бачимо. Може й два дні не прийти, а то й три. Іноді взагалі тиждень не з’являвся, тоді мати Петра бігала, шукала його по всьому місту. А коли він таки повертався, влаштовував жінці скандали, кричав на весь двір, що вона його ганьбить, бігає та шукає.
— Мамо, та це все плітки, — заступалася Оксана, — навіть якщо там є частка правди, то Петро ж не відповідає за батька. Він не такий. Нам із ним добре й весело.
— Доню, я тебе попередила, не поспішай заміж, встигнеш.
— Не встигну, — відповіла дочка і відвернулася до вікна.
— Оксанко, невже вагітна? — схопилася за голову мати.
— Так, мамо. Тому й виходжу заміж.
— От справи, — приговорювала мати, — я вже й думала, чого ти на солоні огірки навалила, ну, весна, може, хочеться, авітаміноз… А тут таке. Чому ж ти не думала головою, ще молода, а вже себе на віки сковала, — нарікала мати.
— Мамо, годі, що було, те було, готуйся до весілля, — сказала Оксана рішуче.
— А жити де будете?
— Тут, у нас, — ти ж сама кажеш, що в його батька хата неспокійна.
— Доню, мені, звісно, не шкода, живіть, допоможу, чим зможу, але серце моє не лежить до Петра, — сумно говорила мати. Було видно, що вона не хоче, щоби молоді жили під її дахом.
Весілля було скромне — обидві родини жили на зарплатах і зайвих грошей не було. Оксана народила сина Андрійка, сиділа у декреті. Петро одразу не знайшов спільної мови з тещею, та й не дуже намагався. Не подобалася вона йому — крутиться під ногами, рано встає, гуркотить на кухні.
— Чого твоїй матері не спиться? — бурчав чоловік. — Вихідний же.
— А ти прокидаєшся й одразу йдеш їсти, ось вона й старається, щоб ми не були голодні. Ти встаєш, а сніданок уже готовий, — відповідала дружина. — ЖаОксана усміхнулася, тримаючи руку Олега, і зрозуміла, що щастя не має віку, а кохання завжди знаходить шлях.
