– Мені не треба паралізована… сказала невістка і просто пішла геть… Та вона навіть не уявляла собі, що ще може статися далі.
В одному селі під Черкасами жив собі дідусь, звичайний українець, на імя Денисенко. По вихідних завжди трохи випивав чарку самогону, згадував минулий час. Найбільшою його мрією було завести собаку, не простого дворового, а саме справжнього українського вовкодава. Він би навіть до самого Закарпаття поїхав, аби тільки купити чистокровного пса і привезти у свою хату.
Чи то його так звали, чи тільки по батькові Денисенко, але всі так і звертались. Він нікому не пояснював. Після роботи в городі сідав на лавці перед хатою, і молодь, бувало, збиралась, аби послухати, як колись у селі жилося, як все було.
Дружину свою, Клавдію, Денисенко поховав давно. У неї серце слабке, лікарі навіть народжувати забороняли. Та вона дуже хотіла дитину. Народила Денисенку сина і після того зовсім захворіла. Денисенко ж Клавдію любив сильно, все по дому сам робив, навіть пакет молока з магазину не давав носити «Не можна, лікарі заборонили!» За дитиною сам доглядав, їсти готував.
Клавдія все переживала: «Уже б ти не позорив мене, жінки засміють! Усе по дому на чоловікові!» А сільські жінки не сміялися, а заздрили: «Ой, Клавко, дай би нам твого Денисенка в оренду на день! Хоть би трошки так пожити!» Клавдія лише усміхалась у відповідь. З усмішкою на обличчі й пішла у вічність…
Денисенко знайшов її холодною вранці. Плакав, як мала дитина, три дні, потім став сам виховувати сина. Хлопцю тоді було 14, саме той складний вік. Виріс, після армії швидко одружився й залишився жити там, де служив у Харкові. Так Денисенко і залишився сам. Не журився, любив спілкування з молоддю на лавці.
У сина народилася донька, онучка. Все кликав їх у гості, але ті то робота, то часом нема, то одне, то друге. Онучку бачив лише на фото.
Та одного разу стали помічати селяни, що Денисенко ходить, як з хмари опущений, сумний не усміхається, не жартує, не сидить на лавці. Стали розпитувати, що трапилось. Виявилось: прийшла він йому телеграма невістка пише, що потрапили усією сімєю в автотрощу. Онучка в реанімації, а син загинув.
«Що за нещастя, що за горе!» спочували Денисенку всім селом, але що тут скажеш ніяких слів не вистачить, щоб втішити. Приймав співчуття, але легше не ставало. Сина вже не повернути, а онучку ще жальче 15 років, лежить у лікарні, у комі З душі все болить.
А найбільше боліло, що від невістки ні слова. Не пише, не відповідає на дзвінки, трубку не бере. Як знати, як онука почувається?.. Хотів їхати в Харків, до лікарні, але просто напередодні до хати підїхала машина. З неї винесли ноші. Увірвалася до хати тітка, звісно, невістка. За нею ноші з онукою. Поклала дівчинку на диван і вже розвернулася на вихід.
Вона паралізована з голови до ніг. Мені така донька не потрібна. Я ще встигну вийти заміж і родити здорову дитину! сказала, навіть не дивлячись.
Але ж я не лікар… пробував промовити Денисенко.
Лікар не потрібен. Вони вже нічого не можуть допомогти. Їй потрібна доглядальниця. Не хочете закопайте її, я свою життя не буду марнувати. Я їй не сиділка! бухнула й грюкнула дверима.
Так ти їй і не мати, вигукнув у відповідь Денисенко.
Відразу стало зрозуміло, чого син не приїздив з родиною. З такою жінкою тільки в чергу за скандалами ходити… Як вибрав таку? Тепер уже не спитаєш. Якби знав, що дружина сина від доньки відмовиться напевно, перевернувся б у могилі.
Так і залишились вони удвох: Денисенко і онука.
Дівчинка справді була зовсім паралізована, але дідові не звикати по хаті метушитися. Зявився нарешті у житті сенс ціль: вилікувати онуцю. Лікарі з Харкова відмовились, з лікарні виписали казали, взагалі не розуміють, як вона вижила після такого ДТП. Ніяких шансів, лиш народні методи й трави. Знахарки у селі не було, а найближча аж біля Лисянки. Хвору дівчинку везти далеко не виходить, а та стара вже на виїзди не ходить.
От Денисенко майже щотижня їздив до знахарки, вона давала трави, настоянки. Тими ліками й лікував онуку. Більше року минуло, а дівчинка й досі не могла навіть пальцем поворухнути лежала як поліно під покривалом. Говорити не могла, тільки слабо мугикала.
Іноді дідусь помічав сльозу на щоці онуки. В такі миті в нього серце розривалося. Думав, що вона сумує за мамою і татом. Довго розмовляв із нею, читав книжки, але відповіді не чув обом було важко.
А одного вечора трапилось несподіване. Коли дід сидів біля ліжка хворої, у хату завалилася п’яна компанія молоді. Виявляється, Денисенко забув закрити двері. Ті поверталися з дискотеки, побачили світло, знали в хаті лежить паралізована дівчина. Хтось запропонував зайти й «розважитись»: мовляв, вона не буде протестувати
А ну, дід, знімай з онуки покривало, розсуни ноги! Ми жереб кинемо, хто перший… командував найпяніший.
Та змилуйтеся, їй же тільки 15! просив Денисенко.
Погоди, я тільки зуби почищу! сказав дід, та сам щодуху побіг на кухню, відкрив підвал і крикнув: Взяти!
А звідти миттю вилетів здоровенний вовкодав Гордій. Як схопить за штани того главного, мало не відкусив причандали! Усім іншим позривав штани, ті вилетіли голяка по селу, а Гордій за ними через вікно аж на околицю ганяв!
Денисенко повертається до кімнати, а там онука сидить на ліжку, кричить у вікно:
Гордію! Гордію! Діду, тримай його, щоб не втік!
Тут дідусь і просльозився… З того вечора онука почала видужувати, згодом і ходити почала. Чи то трави знахарки допомогли, чи, може, стрес від собаки а говорити вже не замовкала й на хвилину. Намовчалася за весь цей час.
А питаєш, звідки взявся Гордій? Все просто. Гордій жив у сина Денисенка, а після трагедії і байдужа невістка позбулася й доньки, й пса. Привезла обох у село, тільки дідові нічого не сказала. Коли пішла, дід вийшов на двір за нею, дивиться а біля воріт сидить собака. Худий, змучений, очі сумні, як у корови, з них аж сльози котяться. Денисенко й не знав, що у сина був пес. Не міг він собаку на вулицю вигнати, забрав собі.
Гордій служив дідусю вірно, у спеку сидів у підвалі, бо літо було гаряче, а ввечері випускав. Того вечора просто не встиг випустити якби Гордій був нагорі, ті б і на поріг не ступили.
Онучка потім розповіла: коли плакала, то то по собаці сумувала. Дід тримав пса надворі, а до хати не пускав. Дівчинка не могла сказати. Гордій, прогнавши пяниць, облизав свою маленьку господарку теж сумував за нею.
Так і стали жити втрьох: Денисенко, онука і Гордій. Про матір дівчинки відтоді нічого не чули.
