Мені не потрібна паралізована промовила невістка рівним голосом і вийшла, навіть не озирнувшись. Та вона й не уявляла, що буде далі
Недалеко від невеличкого села на Вінниччині мешкав собі звичайний чоловік, вже літній. У вихідні вечори міг випити чарчину домашньої горілки для настрою. Мав він давно одну мрію завести собаку, не просту, а справжнього чистокровного володаря-кавказця. Готовий був поїхати й аж до Закарпаття, якби там вдалося придбати таку собаку і привести додому.
Звали його по-сільському Денисюк, втім чи імя, чи прізвище вже ніхто в селі й не питав. Денисич так Денисич і дід лише посміхом відповідав. Сидів, бувало, на лавці біля хати після роботи на городі, згадував свою молодість. Сільські хлопці вечорами збиралися навколо і слухали, як раніше жилося.
Дружину Денисич вже давно поховав. Клавдія мала слабке серце, лікарі взагалі не радили їй народжувати, та вона мріяла про дитину. Народила йому хлопчика і зовсім занедужала. Денисич Клавдію любив, усе по дому ладнав, навіть пакет молока з магазину не дозволяв носити: «Не можна тобі, лікар заборонив!» За дитиною сам доглядав, їсти готував
А вона журилася:
Ой, ти й мене ганьбиш! Баби посміються, усе по хаті ти робиш…
А баби не сміялися, а навпаки:
Ой, Клавко, дай нам хоч на день свого Денисича пожити такою життям!
Вона лише усміхалась їм у відповідь. З такою усмішкою і відійшла у вічність. Вранці Денисич знайшов її вже холодною Три дні плакав, як білуга, а потім став сина на ноги ставити.
У хлопця якраз складний вік був чотирнадцять. В армію пішов, потім рано одружився і залишився жити там, де служив. Так Денисич залишився сам. Але не нудьгував з молоддю на лавці вечорами балакати любив.
У сина донька народилася, Денисич чекав їх у гості з родиною, але ті все не приїздили то робота, то часу нема. Ба більше, внучка він знав лише із фотографій.
Аж якось одна сусідка помітила дедух ходить чорніший за хмару, мов у воду опущений, ні посмішки, ні звичної шутки Стали питати що трапилось? Виявилося: надійшла Денисичу телеграма: невістка повідомила, що потрапили всією сімєю в автокатастрофу. Внучка лежить у лікарні у тяжкому стані, син загинув
Ото біда, ото горе! співчували, але що тут сказати такого, щоб справді полегшити душу?..
Денисич приймав співчуття, але легше йому не ставало. Син у гробу не повернеш, а ще більше жалів внучку. Молода дівчина, п’ятнадцять років, лежить у комі. Все серце у Денисича боліло.
Невістка більше не писала, ні на телеграми не відповідала, ні телефон не брала. Як дізнатися, як внучка? Хотів уже їхати у той самий районний центр, де син жив, аж раптом, напередодні поїздки біля двору зупиняється машина, безцеремонно вносять ноші. В хату заходить жінка, Денисич не відразу впізнав невістку. Слідом занесли ноші з внучкою, майже кинули її на диван.
Вона паралізована від голови до ніг. Мені така дитина не потрібна. Я ще собі знайду чоловіка й народжу здорову дитину! заявила невістка суворо.
Я ж не лікар! встиг сказати лише Денисич.
А лікар не допоможе, та й не треба. Сиділка потрібна, якщо не хочеш возитися то й закопай її живцем Я свою молодість гробити не збираюсь! кинула вона і грюкнула дверима.
Та ти їй і не мати! крикнув їй услід Денисич.
Сорому не було. Тут зрозумів Денисич, чому син з сімєю не приїздив у гості. З такою дружиною тільки на базар сваритися а не до рідні їздити. Як же так син з такою бабою звязався?.. Тепер не спитаєш. Якби знав, що від доньки відмовиться у труні б перевернувся. Отак і лишилися: дід і внучка.
Дівчинка справді була повністю паралізована, але Денисичу було не звикати: і по господарству працював, і доглядати умів. Тепер ціль вилікувати дитину.
Лікарі сказали: безнадія, забирайте з лікарні. Не розуміли, як вона взагалі після аварії вижила, адже травми майже несумісні з життям. Залишилися лише народні засоби. Найближча знахарка далеко, але Денисич майже щотижня їздив до неї за травами, настоянками так і лікую внучку.
Минув рік: а вона все як колода ні руками, ні ногами, навіть говорити чітко не могла, лише мугикала. Бувало, помічав дід, як сльоза котиться по щічці дитини. В такі моменти Денисич просто рвався душею думав, сумує по мамі й татові. Сидів із нею, книжки читав, балакав, а вона навіть відповісти не могла. Тяжко було їм обом.
І ось одного вечора сталося несподіване. Коли дід сидів, як завжди, біля ліжка хворої в хаті раптом грюкнули двері, зайшла компанія пяних молодиків. Виявилось Денисич необачно залишив незамкненими двері, а юрба йшла з дискотеки, побачили світло у вікні і згадали, що тут лежить паралізована дівчина.
Хтось із них запропонував розважитися: мовляв, вона не зможе чинити опір
А ну, діду, скидайте з внучки ковдру, розсовуйте ноги!
Та єй-бо, їй же всього пятнадцять! намагався зупинити Денисич.
Зачекай, зуби лише почищу! відповів, нібито жартуючи, а сам швиденько на кухню, відкриває погреб і кричить: «Фас!»
І ось звідти миттєво вискочив здоровецький Кавказець накинувся на хлопців, зірвав із них штани, та одному ледь причиндали не відкусив! Ті з голими задами бігли через все село, а пес аж через вікно вистрибнув і гнав їх до самого кінця села. Сміялися всі.
Вертається Денисич в кімнату, а внучка сидить вже на ліжку, кричить у вікно:
Мухтар! Мухтар! Тримай його, діду, щоб не втік!
Тут у діда сльози покотилися З того вечора дівчинка почала одужувати. Спочатку трохи мугикала, а потім і говорити, і ходити потроху почала. Чи то знахарські трави допомогли, чи то стрес, а може, Мухтар Говорити почала без упину намовчалася за весь рік.
А звідки пес взявся, питаєш? А все просто: Кавказець Мухтар жив у сина Денисича. Коли сталася біда і син, і невістка позбулися і доньки, і собаки. Привезла вона песика разом із дівчиною, сама нічого не сказала. Коли пішла, дід закривав за нею ворота, дивиться, а біля воріт собака, худющий, жалісний, очі як у старої корови, аж сльози течуть. Не зміг Денисич вигнати забрав собі.
Пес служив йому вірно, а в той вечір сидів у погребі літо спекотне було, щоб пес не мучився. Саме ввечері ще не встиг випустити якби був надворі, ті хулігани не потрапили б у хату.
Внучка потім казала, що плакала їй не вистачало пса, а сказати не могла дід пса до кімнати не пускав. Після тієї ночі Мухтар повернувся й облизав давно знайому, дорогу мордашку. Сам скучив.
Так і почали жити втрьох: Денисич, внучка й собака Мухтар. А про маму дівчинки більше нічого і не чулиЗ роками про ту ніч у селі ходили легенди мовляв, тільки справжній кавказець міг так скрутити оту нечисть, що більше й думки ні в кого не виникало заходити на подвіря Денисича без дозволу. А внучка тим часом розквітала. Повернулася до життя так, наче й не було ні паралічу, ні темної долі. Сміялася дзвінко, а Мухтар стрибав навколо неї, виглядаючи з-під лап радість і відданість.
Денисич дивився на них з лавки, поправляючи стару кепку, і у очах його світилося незамінне щастя. Внучка іноді підіймала голову до нього і питала:
Діду, а ти б без Мухтара зміг так нас урятувати?
Кожному Бог дає свого друга, усміхався Денисич. Я мріяв про такого собаку все життя, а він прийшов у найважчий час і не підвів.
Згодом внучка виросла, вступила до інституту, щовихідних приїжджала до діда, завжди з подарунком Мухтару. Місцеві казали: Ось це сімя справжній приклад! А діду й більше нічого не треба було: лиш би біля хати лунала внуччина пісня, а поруч тихо ступала вірна собача лапа.
В той вечір, коли над селом багряніло сонце, Денисич сидів на лавці з Мухтаром, а внучка за його плечем шепотіла:
Дякую, дідусю, що ти є. І за те, що ти завжди віриш у диво.
А навколо дзвенів спокій. І здавалось, що за тією хмарою, у небі, вже усміхалась йому його Клавдія пишалась, що у їхньому домі знову живе справжнє щастя.
