Сірко не заскавулів, коли господар повернувся до виходу. Просто ліг мордою на лапи й прикрив очі, ніби давно знав, чим закінчиться ця поїздка.
Біля стійки реєстрації Віктор розстібав карабін повідка. Пальці рухалися швидко. Так знімають годинник перед душем: без думки, без паузи.
— Мені ніколи возитися зі старою собакою, — сказав він, не підводячи очей. — Лапи задні ледь ходять. Ну, приспіть. Або в притулок кудись.
Окуляри на ланцюжку хитнулися, коли Лідія Іванівна повернула голову до пса. Рудий. Великий. Сивина на морді й надірване ліве вухо. Сірко лежав біля ніг господаря, і хвіст його не ворушився.
— Ви впевнені?
Повідок ліг на стійку. Потерта шкіра, металева пряжка в дрібних подряпинах.
— Упевнений, — Віктор смикнув плечем. — Одружився я. Дружина, ну… алергія. Квартира нова, ремонт свіжий. А він линяє. Коротше, ніколи мені.
Слово «ніколи» він вимовив трішки швидше за інші. Три склади, ніби відрепетировані в машині по дорозі сюди.
Не присів. Не потріпав пса за загривок. Навіть не глянув униз. Розвернувся, штовхнув скляні двері й вийшов. Запах бензину й мокрого листопада влетів у коридор на секунду, а потім двері зачинилися, і стало тихо.
Сірко підвів голову.
Подивився на двері. На Лідію Іванівну. Знову на двері. Ніздрі здригнулися, втягуючи запах, що зникав. Скло не ворухнулося. Знайомі черевики не повернулися.
Коліна хруснули, коли вона опустилася поруч навпочіпки.
— Ну що, старий. Давай розбиратися.
Під долонею шерсть була жорсткою й теплою. Пахла так, як пахнуть собаки, що багато років спали на одному місці в коридорі, на старій ковдрі. Пилком. Домом.
Задні лапи були кепські. Артрит, суглоби опухлі. Пес вставав важко, перевалюючись, ніби ніс на спині невидимий мішок. Але встав. Сам.
Лідія Іванівна обмацала ребра, підняла губу, перевірила зуби. Серце билося рівно, очі ясні. Для своїх років пес тримався міцно: ходити міг, їсти міг, тицятися мордою в коліна теж міг. І чекати біля дверей.
Чекати біля дверей він умів. Звик.
Нашийник мав металеву бирку, вкриту дрібними подряпинами. Лідія Іванівна нахилила її до світла. Два номери телефону. Один підписаний «Вітя». Другий, нижче, дрібніше, майже стертий: «Ярина».
Перший номер не відповів. П’ять гудків, шість, сім. Абонент недоступний.
Сірко лежав на підлозі кабінету, голова між лап. Лампа денного світла миготіла над ним із тихим потріскуванням, і тінь від рудого тіла то з’являлася на сірому лінолеумі, то зникала. Ніби пес уже наполовину зник.
Палець завис над другим номером. Потім Лідія Іванівна натиснула виклик.
Трубку взяли на третьому гудку.
— Алло?
Голос молодий, трохи хрипкуватий, із паузою перед словом. Так відповідають люди, які не чекають дзвінків від незнайомців, але беруть трубку, бо бояться пропустити щось важливе.
— Доброго дня. Ветклініка «Надія». Мене звати Лідія Іванівна. Ви Ярина?
Пауза. Коротка, але щільна, ніби щось упало на дно.
— Так. Що сталося?
— У нас ваш пес. Сірко. Рудий, великий, ліве вухо надірване. Його привіз чоловік. Віктор. І залишив.
— Як це залишив?
— Відмовився забирати. Сказав, ніколи.
У трубці стало тихо. Лідія Іванівна чула дихання та шум вулиці. Десь далеко сигналив автобус. Потім почувся звук, схожий на той, який буває, коли людина затуляє рота долонею.
— Він живий? — голос став тоншим, як нитка, яку тягнуть.
— Живий. Артрит задніх лап, але стан стабільний. Йому потрібен курс уколів і хтось поруч. Це не вирок.
— Я приїду. Скиньте адресу. Зараз приїду.
Зв’язок обірвався. Лідія Іванівна ще секунду тримала трубку й слухала тишу. Потім подивилася на Сірка. Він не ворушився. Тільки хвіст здригнувся, один раз, ледь помітно, як уві сні, коли сниться щось хороше, а потім не можеш згадати, що саме.
Із підсобки вона принесла миску з водою. Поставила поруч із мордою. Сірко потягнувся, чалкнув раз, два, і крапля повисла на вусах. Потім знову поклав голову.
Стара ковдра з шафи тхнула нафталіном і чужими котами. Лідія Іванівна розстелила її в кутку кабінету, і пес перебрався туди сам, повільно, волочачи задні лапи. Обнюхав тканину. Ліг. Носа сховав у складку.
За вікном стемніло. Листопадові ліхтарі засвітилися раніше п’ятої, і мокре світло лягало на скло жовтими плямами.
За дві години скляні двері відчинилися знову. Куртка мокра, каштанове волосся прилипло до чола, кросівки потемніли від калюж. Ярина зупинилася на порозі кабінету й не одразу ступила всередину.
У кутку на ковдрі лежав Сірко. Голови не підвів.
Вона зробила крок. Потім другий, повільніше, ніби боялася злякати. Присіла на коліна. Ковдра потемніла від мокрої куртки, а по кабінету потягло дощем і холодним асфальтом.
І тоді пес розплющив очі.
Дивився на неї довго, ніби не довіряв. Ніздрі роздулися. Хвіст ударив по ковдрі, раз, другий, швидше. Сірко заскавулів тихо й тонко, зовсім по-щенячому, і потягнувся до неї мордою. Задні лапи не пускали, ковзали по тканині, і він рвався передніми, чіпляючи кігтями підлогу, стукаючи ними по лінолеуму.
Ярина підхопила його під груди й притягла до себе. Гарячий язик пройшовся по щоці, по підборіддю, по солоних мокрих смужках, які вона не витирала.
Лідія Іванівна стояла біля дверей. Мовчала. Зняла окуляри, протерла краєм халата, хоча скельця були чистими. Одягла назад.
— Йому тринадцять, — сказала Ярина, не обертаючись. Голос глухий, ніби хтось поклав на горло щось тепле й важке. — Тато підібрав його на будівництві, коли мені було одинадцять. Вухо тоді бродячі порвали. Тато ніс його додому в куртці, як дитину.
Руда морда ткнулася їй у долоню так, що пальці роз’їхалися.
— А тепер раптом стало ніколи, — Ярина вимовила це тихо, без злості. Так говорять про речі, які вже не дивують, а печуть десь під ребрами.
Руки в неї дрібно тремтіли. Вона стиснула кулаки, розтерла пальці, ніби намагалася зігрітися, хоча в кабінеті було тепло.
— Артрит лікується, — Лідія Іванівна заговорила рівно, по-лікарському. — Уколи курсом, корм спеціальний і тепло. Щоб не лишався один надовго. Він не безнадійний. Просто старий.
Ярина кивнула. Встала. Витерла обличчя рукавом мокрої куртки й подивилася на ветеринарку прямо, не відводячи очей.
— Я заберу його.
— Умови є?
Губи смикнулися. Це не була усмішка.
— Однокімнатна. Шістнадцять метрів. Кіт. Робота з восьмої до шостої. І жодної причини лишити його тут.
З гачка біля дверей Лідія Іванівна зняла повідок. Той самий, потертий, із пряжкою в подряпинах. Ярина взяла його, і пальці стиснулися на старій шкірі так, ніби тримали чиюсь руку, а не ремінець.
Карабін клацнув на нашийнику. Сірко стояв, похитуючись, задні лапи тремтіли, але хвіст ходив із боку в бік. Ліве надірване вухо смикалося.
— Ходімо, Сірко. Ходімо.
Він ступнув. Повільно, нерівно, завалюючись праворуч. Дійшов до порога й зупинився. Озирнувся на кабінет, на ковдру, на лампу, що миготіла.
Потім подивився на Ярину. І пішов за нею.
Біля виходу вона пригальмувала. На вулиці мрячило, пахло мокрим асфальтом і опалим листям. Сірко дихав важко, пара йшла з пащі, і дрібний дощ осідав на рудій шерсті сріблястим пилом.
До машини було метрів сто. Для хворих лап — цілий кілометр.
Ярина присіла, підхопила пса під груди й задні ноги. Важкий. Гарячий. Весь тремтить. Вона випросталася, притиснула його до себе, і Сірко вткнувся мордою їй у шию. Мокрою, гарячою мордою, яка пахла псиною й колишнім домом, звідки його вранці забрали назавжди.
Куртка промокла наскрізь. Руки горіли від ваги. Коліна підгиналися на слизькому асфальті. Але вона жодного разу не зупинилася.
Лідія Іванівна дивилася з вікна. Лампа за спиною блимнула, згасла й засвітилася знову.
На стійці лежала картка. «Сірко, метис, 13 років. Власник: Віктор». Слово «Віктор» було перекреслене. Нижче, дрібним чітким почерком: «Ярина».
За тиждень на телефон Лідії Іванівни прийшло фото. Сірко лежав на картатій ковдрі, а поруч сидів смугастий сірий кіт і вилизувало руде надірване вухо. Морда в пса була спокійною. Очі заплющені, хвіст вільно витягнутий поверх тканини. Так лежать собаки, яким більше не треба чекати біля дверей.
Підпис був коротким: «Ніколи йому. А ми знайшли час».
Повідок Ярина купила новий, синій, із м’якою ручкою.
А старий залишився висіти без діла, від нього пахло колишнім домом і людиною, якій стало ніколи.
