“Мені гидко дивитися на тебе в такому вигляді,” — чоловік пішов спати в іншу кімнату, доки я не “приведу себе до ладу”.
Дитині три місяці. Три місяці, як я живу з відчуттям, що втратила не тільки себе, а й ту, кого була колись. Я не просто мама — я пральна машинка, кухонний робот, швидка допомога, подушка, на якій засинає моя дитина, та боксерська груша для всіх інших. Бо в цій родині, схоже, вважають, що я ще й маю виглядати як з обкладинки.
До вагітності я дійсно дбала про себе. Не тому, що мене змушували, а тому, що це мені подобалося. Доглянуті нігті, чисті волосся, гладенька шкіра, струнка фігура — я пишалася своїм виглядом. Навіть коли живіт вже виріс, я продовжувала стежити за собою, правильно харчувалася, ходила в басейн, щоб підтримувати форму. Я не ледарка. Я була жінкою, яка любила себе.
Але після пологів усе змінилося. Наче пройшла не через народження дитини, а через війну. Тіло боліло так, ніби по ньому проїхав танк. Шви, безсонні ночі, нескінченний плач, годування, кольки, страх, що роблю щось неправильно. Я втратила себе, так, але не тому що хотіла — тому що дитина забрала всю мою енергію, час і сили. І ніхто не допоміг.
Чоловік вважає, що я просто “запустилася”. Що мені “не хочеться” виглядати добре. А я б подивилася на нього, якби він хоча б день прожив на моєму місці. Його матір, моя свекруха, взагалі порівнює мене з собою: «Я в твої роки і з дитиною все встигала! І красива була, і чоловік задоволений». Але ж вона “встигала”, бо у неї завжди була допомога — бабусі, сестри, сусідки. А у мене — нікого. Мама — в іншому місті. Свекруха заходить “на чай” на п’ять хвилин раз на тиждень, гляне на маля — та й іде з виглядом, ніби здійснила подвиг. А чоловік? Він “втомлюється” на роботі. І все.
Днями він сказав, що йому “гидко” дивитися на мене у вицвілій піжамі з брудною гулькою на голові. Що я маю хоча б вдома якось “освіжити обличчя”. Маска, туш, блиск для губ — мовляв, це ж не складно. Йому важко, бачите, жити поряд із жінкою, яка не дбає про себе.
Це були ножі в серце. Ні — я не перебільшую. Саме так. Наче він вирвав моє серце й розмазав його по підлозі. Я не робот. Мені боляче. Я теж хочу поспати. Я теж хочу в душ. Я теж хочу хоча б півгодини тиші. Але ніхто цього не бачить. Зате всі бачать: не нафарбована. Так. Жах.
Він пішов спати в іншу кімнату. Демонстративно. Ніби сказав: “Коли знову станеш людиною — повернуся”. А поки що ти — виснажена тінь.
Моя мама жорстоко сказала: “Любові немає. Все, точка. Розлучайся”. Я не можу. Я його люблю. Все ще. Попри все. Я не хочу руйнувати нашу родину. Не хочу, щоб моя дитина росла без батька. Але дедалі частіше ловлю себе на думці, що, можливо, мама права. Що якби він дійсно мене кохав — він би не дивився, а побачив. Не докоряЯ не знаю, чи колись знайду відповідь, але поки що просто дивлюся у вікно і плачу мовчки.
