Мені вже набридли витівки твоєї мами! Я подаю на розлучення і крапка! сказала я під кінець того дня.
Ключ повернувся у замку саме тоді, коли я дорізала крихти від домашнього сухарика, які Маріанна Степанівна принесла «для онука», хоча Демяну лише рік і йому не можна солодкого. Кава, що вона щоразу ллє по столу, коли розмахує руками доказуючи, що я геть не так виховую сина.
Привіт, голос Андрія прозвучав надто стомлено. Вішакнув куртку на стілець, навіть не глянувши у мій бік.
Я мовчала. Водила ганчіркою по й без того чистій поверхні столу. Усередині все кипіло, назбирувалось. Три роки я терпіла.
Щось трапилось? озирнувся він нарешті, мабуть, відчув щось недобре.
Я кинула ганчірку у мийку. Бризки розлетілись по плитці.
Мені вже набридли витівки твоєї мами! Я подаю на розлучення все, досить!
Ці слова вирвалися раптово, сильно мов ляпас. Я й не думала казати саме зараз, але все накопичилось.
Андрій наче скамянів. Відкрив рота, закрив. Посміхнувся напружено, неприродно.
Ти про що…
Я все сказала, голос був спокійнішим, ніж я почувалася. Забирай свої речі. Чи мої забираю як хочеш.
Він зайшов на кухню, тяжко сів. Провів руками по обличчю. Я стояла обіч, згорнувши руки, і дивилась на нього того самого чоловіка, за якого чотири роки тому йшла у білому платті, думаючи, що щось справжнє будується.
Соломіє, поговорімо по-людськи…
По-людськи? я засміялась. Це коли сьогодні твоя мама прийшла із запасним ключем, який ти їй віддав без мого відома, і почала розповідати, чого в мене в холодильнику півфабрикати?
Вона хвилюється…
Вона знищує мені життя! підвищила я голос. Щотижня, Андрію. Кожного тижня вона приходить, втручається, критикує, як я прибираю, як готую, у що вдягаю Демяна!
Він мовчав. Дивився у стіл.
Сьогодні вона сказала… мені важко було це навіть повторювати, що я погана мати. При Демяні. А він хоч малий, але вже все розуміє!
Мама не хотіла…
Ваша мама завжди не хоче! я гримнула по столу, аж чашка підстрибнула. Але винна щоразу я! Вона «не хотіла» зіпсувати мій день народження, коли прийшла й увесь вечір хвалила невістку подруги. Вона «не хотіла образити» на Різдво, коли при всіх сказала, що я лінива й не хочу вийти на роботу!
У погляді Андрія лишилася втома. Навіть не обурення саме втома.
І що ти хочеш, щоб я зробив?
Я чекала цього питання. Воно й було останньою краплею.
Я хочу, щоб ти мене захистив! Хоча б раз за три роки шлюбу! Хоч один раз поставив мене понад свою маму!
Ну не перебільшуй…
Перебільшую?! голос зірвався на крик. З дитячої почувся рух Демян, мабуть, прокинувся, я змусила себе схаменутися. Перебільшую, коли вона пів року тому влаштувала скандал за те, що не їздимо кожні вихідні до неї на дачу? Що вона вимагає звіту, на що витрачаємо гроші? Коли вирішує, в який садок віддавати дитину?
Соломіє, вона хоче допомогти…
Допомогти?! я схопила той самий пакунок з-під столу. Ось! Вона принесла мені білизну. Купила без мого відома! Бо, цитую, «у тебе геть нема смаку, треба виглядати порядно для мого сина»!
Я висипала вміст на стіл: бежеві, безформні труси, на три розміри більші, сірий бюстгальтер із радянської епохи. Андрій почервонів.
Ну, це вже занадто…
Це не занадто це приниження! Я більше так не можу! Щодня прокидаюся з думкою що вона вигадає цього разу? Яку пораду дасть? Як зіпсує настрій?
Я ходила кухнею, не знаходячи собі місця. Гнів, образа й розчарування злилися в один гіркий клубок.
А ти ти завжди на її боці. «Мама не хотіла», «мама переймається», «мама все для нас». А хто мене захистить?
Я тебе люблю, прошепотів він.
Любов це не слова, Андрію. Любов це вчинки. Це коли стаєш між мною і тим, хто мене принижує. Навіть якщо це твоя мама.
Він відвів погляд у темне грудне київське вікно.
Їй важко прийняти, що я дорослий. Що в мене своя сімя.
Їй важко?! мене аж трусило. А як мені?! Я живу у постійному напруженні! Я не можу розслабитися у власній квартирі! Бо твоя мама може увірватися будь-якої миті!
Я заберу у неї ключі…
Справа не в ключах! я сіла навпроти, дивлячись у вічі. Справа в тому, що ти даєш їй влазити. Ніколи не кажеш «стоп». Ти не борониш наші межі.
Повисла тиша. Чулося тільки тиканння годинника і гул холодильника.
Я не знаю, як це зробити, зрештою сказав він. Вона все життя так все контролює.
Тоді обирай. Вона чи я.
Жорсткі, категоричні слова. Але інакше вже не могло бути.
Соломіє, це нечесно…
Нечесно? я встала. Нечесно було терпіти три роки. Мовчати, коли вона казала моїм батькам, що я вийшла за тебе по розрахунку. Посміхатися, коли вона у пологовому при всіх заявила, що син це її порода, а від мене нічого немає!
Андрій підвівся, намагався мене обійняти. Я відступила.
Не треба. Я серйозно. Або сьогодні ж говориш із нею і встановлюєш правила, або я йду.
Соломіє…
Ні. Досить. Я втомилась бути винною. Втомилася доводити, що «достатньо добра» для вас. Втомилася жити не своїм життям!
На столі завібрував телефон. Андрій глянув на екран я побачила, як напружилися його скули. На дисплеї: «Мама».
Він відповів.
Алло… так, мамо… ні, все гаразд…
Щось у мені обірвалося.
Я вихопила з його рук телефон і вмикнула гучний зв’язок.
…ти їй сказала? голос тещі звучав тривожно. Про квартиру?
Я подивилась на Андрія. Він побілів.
Яку квартиру? моє питання пролунав рівно.
Пауза. Потім її голос вже солодший, нещирий:
Соломійко, це не твоє питання…
Я його дружина. Це стосується і мене. Яку квартиру?
Андрій намагався забрати телефон, я відвернулась.
Ми з Андрієм домовлялись… почала вона, у моєї сестри Лесі звільняється двушка на Русанівці. Вона продає. Її сину терміново треба гроші на навчання в Польщі…
І пішло Леонід певно родич кращий за мене, його дружина «і господиня, і карєру будує».
І що далі? дивилась я на Андрія.
Мама запропонувала купити ту квартиру. З гарною знижкою.
На які гроші?
Мовчить.
На які гроші, Андрію?!
На твої накопичення, ледь вичавив. І мої також…
Мої накопичення. Ті, які пять років збирала. Ще до весілля. Пахала на двох роботах, економила все. Мріяла відкрити манікюрний кабінет. Навіть бізнес-план склала.
Ви це обговорили без мене.
Соломіє, це вигідно! Хороший район…
А я? голос був до моторошного спокійний. А мої плани? Мрії?
Салон зачекає…
Зачекає?! Мені тридцять! Два роки вдома з дитиною! Скільки чекати?!
Свекруха з телефону заговорила:
Соломійко, ну який салон, у тебе маленька дитина! Потім ще займешся! А квартира це вкладення, Леся дає знижку лише родині! Це ж сімя!
Сімя… я вимовила тихо. Сімя, яка вирішує замість мене. Де моє слово нічого не важить.
Поклала телефон на стіл, дивилась на Андрія:
Ти збирався мені сказати? Чи просто взяти мої гроші?
Я хотів усе спочатку переговорити…
З ким? З мамою говорив. З Леонідом мабуть теж. А зі мною коли?
Двері відчинилися запасний ключ. Увірвалась свекруха. У норковій шубі, обличчя червоне від морозу.
Що тут коїться?! Андрію, чому вона кричить?!
І за нею Леся повна, в дублянці, з самовдоволеною усмішкою.
Вітаю, Соломіє. Ми якраз поруч були, вирішили документи по квартирі занести…
Вони принесли документи. Навіть не спитавши.
Забирайтесь, вимовила я тихо.
Що? свекруха роззявила очі.
Я сказала: забирайтесь з мого дому! Обидві!
Як ти смієш?! свекруха кинулась до мене. Андрію, чуєш, як вона зі мною?!
Мамо, може й не час зараз… пролунав його тремтячий голос.
Не час?! шипіла вона. Я вкладала в тебе все життя! Сама тебе тягла, батька ж не стало все для тебе, а ти тепер через цю… вона тикнула на мене …цю невдячну!
Замовкніть! крикнула я так, що Леся відсахнулась. Замовкніть і вийдіть! Зараз же!
Соломіє, ну що ти, ми ж добре пропонуємо! Леоніду гроші, вам квартира всім користь…
Мені не треба ваша квартира. Мені потрібен чоловік, що поважає мою думку. Родина, де я не зайва.
Та що ти собі думаєш?! зірвалась свекруха. Думаєш, гарна і молода, отже вже щось значиш? Андрій на тобі одружився бо ти залетіла! Якби не вагітність ніколи б у нашу сімю не потрапила!
Тиша.
Андрій стояв білий, мов стіна.
Це правда? запитала я.
Мовчить.
Андрію, це правда? Ти одружився смертливо через дитину?
Я… я любив тебе…
Любив. Минулий час. Кивнула. Ясно.
Забрала сумку з полиці. Телефон у кишеню.
Соломіє, почекай…
Не підходь. Ключі залиш на столі. Завтра забереш речі, коли мене не буде.
Ти не можеш просто піти!
Можу. І йду. Від тебе, твоєї мами, від цього цирку.
Свекруха схопила за руку:
Дитину кидаєш?!
Заберу Демяна завтра. З поліцією, якщо треба буде. Сьогодні хай спить спокійно йому ці драми не потрібні.
Відчинила двері й вийшла на сходову. Мороз пронизав щоки. Ноги самі несли вниз.
Двері грюкнули Андрій вибіг слідом.
Соломіє, зачекай! Куди ти?!
Я не озиралась. Ішла й шепотіла собі: далі, далі. З четвертого поверху, третій, другий…
Ми все вирішимо! Я поговорю з мамою! Обіцяю!
Перший поверх. Вихід. Ривки і я вже на вулиці.
Холод обпік легені, та я йшла, не розбираючи дороги. Куртка розстібнута, шарфа нема байдуже. Головне далі. Подалі від цього дому, цієї родини, такого життя.
Телефон дзеленчав. Мама. Відбила. Знову Андрій. Відбила. Ще дзвінок свекруха. Вимкнула звук.
Зупинилась аж біля метро, на «Лукянівці». Присіла на лавку. Руки тряслися чи від холоду, чи від нервів.
Що я наробила?
Пішла. Просто пішла. Без речей, без дитини, без плану. Як у кіно. Тільки в кіно героїня обовязково знаходить себе і нову любов, а в житті…
У житті я мерзла на лавці в грудні, без грошей сумка лишилася вдома, лише телефон в кишені. Йти нікуди. До мами? Вона з Вікою мерзне в однокімнатній на Троєщині місця навіть на розкладачку немає.
До подруги Дарки? Вона з дітьми в двушці ще мене їм тільки й бракувало.
Телефон знову бринів. Смс від Андрія: «Вибач. Давай поговоримо завтра спокійно».
Поговоримо спокійно? Як про те, що твоє життя фарс? Що чоловік від початку не кохав? Що свекруха вважає тебе присоскою? Що твої мрії не потрібні нікому?
Ще одне вже від невідомого: «Соломіє, це Леся. Не гарячкуй. Квартира справді добра. Подумай про Демяна йому треба більше простору. Передзвони обговоримо».
Обговоримо. Вони все обговорюють між собою, мені потім просто повідомлять.
Я піднялась, пішла до станції. На дні кишені відшукалась картка хоча б це врятувало. Зійшла в метро. Тепло обійняло, вуха залишкло шумом. Сіла у вагон. Куди? не знала сама.
Вийшла на «Золотих воротах». Просто тому, що слухаю романтику назви. Побрела старим містом. Київ сяяв вогнями, у вітринах метушились люди. Я йшла серед них чужа, забута, непотрібна.
Завітала в цілодобову кавярню. Замовила чай добре, що картка працює. Сіла біля вікна. Дивилась на перехожих і думала.
Про Демяна. Прокинеться, покличе маму. А мене нема. Андрій скаже… що? Що мама пішла? Кинула?
З серця крапля крові. Ні. Не кинула. Просто… мені треба час. Подумати. Вирішити, як далі.
До столика підійшла молода офіціантка років двадцяти пяти, втомлена.
Щось іще?
Дякую, ні.
Вона чи то кивнула, чи то лишилась. Пильний погляд.
Пробачте, не моя справа, але… з вами все гаразд?
Я скривилась:
Здається, ні.
Хочете поговорити?
Диво незнайомка пропонує послухати. Бачить, напевне, що стримуюсь на межі?
Я щойно пішла від чоловіка, кажу. Годину тому.
Вона підсіла:
Маю перерву. Розкажіть?
І я розповіла. Все. Про свекруху, квартиру, про свої плани й порожнечу. Слова самі лились, неначе прорвало шлюз.
Вона слухала мовчки. Потім сказала:
У мене таке ж було. Три роки як розлучилась. Його мама скрізь втручалась. Думала вляжеться. Не вляглося.
І що ви зробили?
Пішла. Без нічого. Кілька ночей у знайомих, потім винаймала куток. Важко, але вперше за стільки років вільно вдихнула.
У вас була дитина?
Ні. А у вас?
Син. Рік.
Кивнула:
Тоді важче, але теж можливо. Головне не повертати все, як було. Бо нічого не зміниться.
Я допила чай.
Боюсь, не впораюсь сама.
А хто сказав, що ви будете сама? посміхнулась. Є ж рідня, друзі. Та й ви сильніша, ніж думаєте. Раз пішли й далі витримаєте.
Обмінялись номерами. Її звали Василиса. Звичайна бариста, котра своїм слуханням дала мені більше, ніж рідний чоловік.
Я вийшла з кавярні на світанку. Місто вже прокидалось. Дістала телефон двадцять три пропущених. Від Андрія, свекрухи, мами, навіть від Дарки мабуть, він дзвонив усім.
Написала Андрію: «Завтра о другій зустрічаємось на нейтральній території. Без твоєї мами. Обговоримо Демяна і розлучення. Не дзвони більше».
Відправила. Видихнула.
Попереду все невідоме: оренда, суд, боротьба за дитину. Страшно? Так. Але не так страшно, як провести решту життя у квартирі, де ніхто не ставиться до тебе як до людини.
Я йшла по ранковому Києву. І вперше за три роки відчула, що я вільна.
