«Мені погано, приїжджай негайно»: як літні батьки руйнують життя своїх дорослих дітей
Колись у вчительки моєї доньки була матір — жінка літня, але цілком самостійна, яка не потребувала постійної допомоги. Проте вона звикла регулярно дзвонити дочці зі словами: «Щось мені недобре, приїжджай якомога швидше». Ці звучали як наказ, і щоразу значили одне — кидай усе й мчи.
Донька їхала. Завжди. Серед ночі, на світанку, навіть у робочий день. Вона їхала, бо була гарною донькою, бо не могла інакше. Потім бігла на роботу, вела уроки, поверталася додому — і знову на виклик. Так тривало місяцями, а може, й роками. Поки організм не здався.
Споча́тку нещасний випадок — жінка впала й зламала руку. Незабаром — ледь оговталася, і знову травма, цього разу — нога. Та навіть це не зупинило матір: варто доньці трохи відітхнути, і все починалося знову.
Восени вона повернулася до роботи. До школи, до дітей, до звичного життя. Та не встигла навіть одужати, як мама знову почала бомбардувати дзвінками: «Мені погано. Приїжджай. Зараз».
І жінка їхала. Знову, і знову. Аж поки одного разу просто не впала від запалення легень. Вона померла в лікарні. Молода, гарна, ясна — вчителька, яку обожнював увесь клас. Ніхто не міг повірити, що її більше немає. Усі плакали: діти, батьки, колеги. Лише мати, здавалося, не усвідомила, що втратили єдину людину, яка приходила до неї за першим дзвінком.
Не минуло й місяця після похорону, як літня жінка знову взялася за своє — тепер уже молодшу доньку. Та, на відміну від сестри, була в батька — тверда, пряма, зі сталевим хребтом. Вона не кидалася до матері за першим покликом.
Але мати тиснула. Дзвонила, стогнала, звинувачувала: «Ти мене не любиш. Я нікому не потрібна. Ніхто не приїде, поки я не помру». І одного разу молодша не витримала.
— Галя завжди до тебе їздила. Виручала. Витирала сльози, тягала пакети, шукала ліки. І де вона зараз? Похована. А я хочу пожити. Тому зараз я на роботі. Прийду пізніше. А якщо тобі погано — викликайте швидку. Якщо можеш набрати мій номер — зможеш і 103.
З тих пір минуло п’ятнадцять років. Матір досі жива. І швидка до неї приїжджала — не раз. І лікарі допомагали. Але без нічних чергувань доньки, без драми й крику. Живе. Як може. Хіба що трохи різкіше замовкає, коли чує у відповідь: «Виклич лікаря».
Інколи здається, що у старості в деяких людей ніби зносить гальма. Замість того щоб берегти дітей, дати їм жити — вони садять їх на ланцюг. Не фізичний, а емоційний. Винні не хвороби, а образа, каприз, егоїзм. Ось і дзвонять: «Мені погано, приїжджай». А потім і дітей не стає.
Якщо я колись доживу до глибокої старості й мені знадобиться допомога, хочу зберегти глузд. І якщо ще розумітиму, що відбувається — нехай відвезуть мене в будинок для ліжкових. А якщо ні — тим більше. Нехай живуть своїм життям. Нехай ро́стять дітей, будують дім, їздять на море.
Не хочу бути тією, хто своїм страхом перед смертю руйнує життя близьких. Хто робить винуватими всіх навколо, щоб не почуватися самотньою. Хто не може сказати «Спасибі», але може зірвати всю родину одним дзвінком.
Багато хто скривиться: «Як можна так казати? Це ж мати». Але саме такі ніколи не доглядали хворобливого старика. Не сиділи ночами в напівтемній кухні, ковтаючи сльози від безсилля. Не чули крик «Мені погано!» у трубці, знаючи, що це лише за жалем уваги, а не через справжню біду.
Таких людей легше осуджувати. А зрозуміти — складніше.
Я не виправдовую жорстокість. Але в дітей теж є право на життя. І іноді, щоб його врятувати — треба просто не приїхати.
