Мені вже тридцять. Тридцять років — вік, коли в інших давно свої діти, квартири в кредит, а в мене — ні волі, ні свого простору, ні права на власну думку. Бо поруч мати. Мама, що не відпускає. Мама, яка стежить за кожним моїм кроком. І я їй це дозволяю. Розумію, що це моя помилка. Я так і не навчилась казати «ні».
Мого батька не було в нашому житті ще до мого народження. Мати ніколи про нього не згадувала — лише мовчання, наче його ніколи не існувало. З дитинства я часто хворіла: бронхіти, кір, коклюш, вітрянка. До садочку не ходила — мати доглядала за мною вдома. Жили ми з бабусею та дідусем, вони нас утримували. Мама за освітою була викладачкою фортепіано, але працювати почала лише коли мені виповнилося п’ятнадцять.
Я була її сенсом. Вона жила мною, дихала мною, захищала від усього світу. Впала — значить, на вулицю не можна. Захворіла — жодної морозива. Будь-яка дрібниця ставала загрозою. Крок убік — і паніка. І я звикла.
Я закінчила музичну школу, вступила до педагогічного університету, стала викладачкою фортепіано — як мама. У дитинстві в мене майже не було друзів. Мати не дозволяла ні з ким спілкуватися — всі були «не підходящими». Зате ми разом ходили до театру, на концерти, читали книги. Я жила, як героїня із старовинної повісті, лише без кульових суконь і залицяльників.
У студентстві мало що змінилося. Дідусь допоміг влаштуватися до музичної школи. Робота подобалася, діти тішили, мати була задоволена — навколо мене лише дорослі жінки, жодної «поганої компанії». Подруг майже не було. Дві дівчини, з якими я намагалася дружити, зникли — ми не могли бачитися, мати не схвалювала.
П’ять років тому з’явився він — викладач гітари. Новий. Добрий. Розумний. Привабливий. Справжній лицар із мрій. Ми сходили на побачення. Я була щаслива, але ненадовго.
Перший вечір — мати дзвонила кожні десять хвилин, довела мене до сліз, хлопець злякався. Другий — я вимкнула телефон. Коли повернулася, біля будинку стояла швидка. Мама обдзвонила лікарні, поліцію, моїх колег. Її забрали з нападом. Третього побачення не було. Я вперше відчула злість. Пішла до подруги. Вона сказала: «Не повертайся. Інакше ніколи не вирвешся».
Я не відповідала на мамині дзвінки — писала, що все гаразд. Вона приходила на роботу, влаштовувала сцени, потім знову потрапила до лікарні. Я не витримала — повернулася. Із почуттям провини, що з тих пір сидить у мені, як скалка. Подруга благала залишитися. Я не послухала. І з того моменту все застигло.
Тепер мені тридцять. Ми з мамою разом ходимо до театру, їздимо в санаторій, обідаємо удвох у вихідні. У мене немає стосунків, немає друзів, немає свободи. Кожна спроба вийти з цього кола викликає жах. Я боюся. Боюся, що мати не пережиде мого відходу. Що якщо я наважуся — станеться найстрашніше. А я собі цього не пробачу. Я стану причиною її смерті.
Я хочу жити своїм життям. Але не можу. Не вмію бути жорсткою. Не вмію обрати себе. Боюся, що повторю її долю — самотню, замкнену, зламану. Все частіше думаю, що виходу просто немає.
