МЕНІ ЦЕ НЕ ПОТРІБНО…

— Остапе, заходь! — керівник покликав по внутрішньому зв’язку.
Я знав – знову лаяння. Та й за що.
— Прийшов? Сідай. Знову проґавив роботу, виговор. І квартальну премію доведеться скасувати, я ж попереджав! Що з тобою не так? Батькові ж обіцяв, а ти мене підводиш, ех ти, Остапе Васильовичу! — начальник цеху Богдан Тарасович махнув рукою. — Іди з очей моїх! Ти ж дорослий чоловік! Подумай, Остапе, куди ти котишся? Ні сім’ї, ні захоплень. Як житимеш далі?
Додому їхав електричкою. Народу — як завжди, не то що сісти, стояли тісно.
Друзів з заводу чекали вдома дружини, домашня вечеря на столі. А в мене — пусто. Одному. І лише одне бажання останнім часом — випити чарку й завалитися спати.
Колись після роботи гуляв з друзями, дівчатам подобався.
Тепер усі повінчались. Нудні стали, клопоти в них одноманітні — діти та дружини!
На своїй зупинці ледь вийшов — бабуся в тамбурі із сумками розставилась, обійти неможливо!
У підземному переході норовлять підрізати чи штовхнути. Усі біжать, мов на пожежу. А куди?
У двадцять пять я теж поспішав жити. Дівчата липли. А чого б і ні? Квартира вже була, на заводі гарний заробіток. Навіть машину купив — не нову, але сам!
Мати казала: «Одружися, сину! Час швидко минає, а ти його на цих розфарбованих витрачаєш! Ось моя сусідка Соломійка, ну така гарна дівчина! Молоденька, домашня! Допомагає мені, учиться на медсестру, й на тебе позирає, я вже помічала».
А я їй: «Не потрібна мені така, ця твоя Соломійка. Не до вподоби, не мій смак!»
От і проґавив час. Б’юся об заклад, ця Соломійка пече тепер чоловікові вареники чи салат із помідорів та огірків готує. І дуже чекає, а діти питають: «Мамо, а тато скоро прийде?»
А мене не чекає ніхто. Раніше це навіть подобалось.
І не помітив, коли настав той момент, коли вже час було, коли гулянки набридли, а я все йшов за накатаною доріжкою.
Піднявся на поверх, дістав із кишені ключ, силкуючись вставити в замок — не йде. Дивина! Спробував ще. Покрутив ключем у щілині, і…
Раптом двері відчинив хтось зсередини. Вона розчинилася, а там… моя мати в квітковому халаті, рум’яна:
— Сину, а ти що, просто з роботи до нас? Чому не зателефонував? Стомився, мабуть, вигляд у тебе втомлений. Ми з татом якраз вечеряти збиралися. Давай, Остапку, роздягайся, руки мий! Гей, татусь, де ти? Василю, іди сина зустрічай, усе морочиться десь!
Я просто онімів, стою непорушно.
Тут і Василь Петрович вийшов: — Сину, а я вже думав, ти кохану свою привів знайомитись. Нема нам, мабуть, онуків діждатись! Сам я винен, бевзьо, тільки після сорока оженився. І мати вже не молодичка була. Ти ж не затягуй, на батькових помилках вчися, усе в житті роби вчасно! Зрозумів?
— Зрозумів, тату,— пересохло у горлі
І от вже їхній перший хлопчисько бігає до Антона назустріч з криком “Тату!”, а якось вечорами, дивлячись на сон, що заглядає у вікно їхнього рідного містечка, Антон лише усміхається, усвідомлюючи, що те поодиноке, дивовижне видіння колись врятувало його від самотності, показавши шлях до справжнього щастя.