Мені здається, кохання минуло
Ти найгарніша дівчина на всьому факультеті, сказав я тоді, простягаючи їй букет ромашок з базару біля метро у Києві.
Соломія розсміялася, приймаючи квіти. Ромашки пахли літом і якоюсь правильною простотою. Я стояв перед нею, з поглядом людини, що впевнено знає, чого прагне. Прагнув її.
Перше побачення наше було у парку Шевченка. Я приніс плед, термос з чаєм і бутерброди, які приготувала моя мама. Сиділи на траві до самісінької темряви. Соломія згадувала, як я сміявся, закидаючи голову, як ніби весь світ був лише для нас. Й торкався її руки так невимушено, дивився, ніби вона єдина на цілому світі, посеред великого Києва.
За три місяці запросив її у кінотеатр на французьку комедію Соломія й половини жартів не зрозуміла, але сміялась разом зі мною. Через півроку познайомив із батьками. Ще за пів року попросив переїхати до мене.
Все одно щоночі разом, казав я, бавлячись її волоссям. Навіщо дві квартири оплачувати?
Соломія погодилась. Не через гроші, ясно. Просто зі мною світ мав сенс.
Наша орендована однокімнатна пахла борщем по неділях і свіжою випраною сорочкою. Вона навчилася готувати мої улюблені котлети з часником і кропом, як готує моя мама. Я по вечорах читав їй уголос статті про бізнес і економіку з журналу. Мріяв про власну справу. А вона слухала, сперши щоку на долоню, і вірила кожному слову.
Планували разом: накопичити на перший внесок, купити власну квартиру, потім машину, потім дітей хлопчик і дівчинка, обовязково двоє.
Встигнемо все, цілував я Соломію в маківку.
Вона погоджувалась поряд зі мною почувалася невразливою.
…Пятнадцять років спільного життя обросли речами, звичками, спільними ритуалами. Квартира в нормальному районі з вікнами на бульвар. Іпотека на двадцять років, яку ми виплачували достроково, економлячи на відпустках і ресторанах. Сріблястий “Ланос” у дворі я сам обирав, сам торгувався із продавцем, сам натирав до блиску щосуботи.
Гордість у грудях підіймалася хвилею тепла. Всього досягли своїми руками без звязків, грошей від батьків, без удачі. Просто працювали, економили, терпіли.
Вона ніколи не скаржилась. Навіть коли так втомлювалась, що засинала у метро і прокидалася лише на кінцевій. Навіть коли дуже хотілось усе кинути й полетіти кудись до моря. Ми були команда. Так я казав, і Соломія вірила.
Моє благополуччя завжди було пріоритетом. Мені здавалось, Соломія вишила це правило у свою душу. Поганий день? Вона готувала вечерю, наливала чай, слухала мовчки. Сварка з начальником? Гладила по голові, шепотіла, що все мине. Невпевненість у собі? Вона підбирала потрібні слова, витягала мене з безодні.
Ти мій якір, моя опора, казав я у такі хвилини.
Вона всміхалася. Бути для когось якорем хіба це не щастя?
Були і складні часи. Вперше за пять років спільного життя. Фірма, де я працював, збанкрутувала. Три місяці я сидів удома, гортаючи духмяні оголошення, день у день стаючи похмурішим.
Удруге ще гірше. Колеги підставили з документами, і я не просто звільнився ще й попав на гроші. Довелось продати машину, аби покрити борги.
Соломія не докоряла жодного разу. Навіть поглядом. Брала додаткові проєкти, працювала ночами, економила на собі. Її хвилювало одне чи я витримаю, чи не зламаюсь.
…Я вибрався. Знайшов нову роботу, навіть кращу. Ми знову купили сріблястий “Ланос”. Все наче налагодилось.
Рік тому, сидячи на кухні, Соломія, нарешті, промовила те, про що мовчала довго:
Може, час? Мені ж не двадцять давно. Зволікати не можна…
Я кивнув, серйозно:
Давай готуватись.
Вона затамувала подих. Стільки років мріяти про це, чекати слушного моменту. І ось він настав.
В її уяві тисячі разів вже був цей момент маленькі пальчики, запах дитячої присипки, перші кроки у нашій вітальні. Я читаю казку на ніч.
Дитина. Нарешті наша дитина.
Почалися зміни. Соломія переглянула раціон, розпорядок, навантаження. Записалась до лікарів, здала аналізи, взялася за вітаміни. Карєра відійшла на другий план, хоч саме тепер їй планували підвищення.
Ти впевнена? начальниця дивилась поверх окулярів. Такий шанс раз у житті дають.
Соломія була впевнена. Бо підвищення це відрядження, нерегульований графік, стрес. Не найкраще для вагітності.
Я краще в філію перейду, відповіла вона.
Начальниця махнула рукою.
Філія була в пятнадцяти хвилинах від дому. Робота монотонна, без перспектив. Але можна рівно о шостій іти додому й не думати про справи у вихідні.
Соломія пристосувалась швидко. Нові колеги були приємними, але не амбітними. Вона готувала обіди вдома, гуляла в обід, лягала спати вчасно все для майбутньої дитини, для нашої сімї.
Холод між нами підкрався непомітно. Я спершу не звертав увагу. Багато працюєш втомлюєшся, буває.
Але я перестав питати, як пройшов її день, перестав обіймати перед сном, дивитись так, як раніше коли називав її найгарнішою дівчиною факультету.
В домі стало надто тихо. Не так, як раніше. Ми раніше могли балакати годинами про роботу, плани, дрібниці. Тепер я сидів у телефоні вечорами, ледве відповідав на питання, лягав спати спиною до неї.
Соломія лежала поруч, вдивляючись у стелю. Між нами така ж пропасть, як і півметра матраца.
Близькість зникла. Два тижні, три, місяць. Вона перестала рахувати. Я знаходив відмовки:
Дуже втомився. Давай завтра.
Завтра не наставало.
Вона зібрала мужність і спитала напряму, перегородивши мені шлях у ванну:
Що відбувається? Будь чесний.
Я глянув осторонь, кудись на двері.
Все нормально.
Ні, не правда.
Ти вигадуєш. Просто складний період. Минеться.
Я обійшов її, зачинився у ванній, включив воду.
Вона стояла в коридорі, тримаючись за серце. Боліло. Тягуче, постійно, тупо.
Її вистачило ще на місяць. Потім Соломія не витримала й спитала прямо:
Ти мене любиш?
Пауза. Довга, лячна.
Я… не знаю, що до тебе відчуваю.
Вона сіла на диван.
Не знаєш?
Я подивився нарешті їй у вічі. І там порожнеча, розгубленість, ані сліду колишнього вогню.
Мені здається, кохання минуло. Давно вже. Я мовчав, бо не хотів тебе образити.
Місяцями вона жила в цій невідомості, шукала пояснення може, проблеми на роботі, може, криза середнього віку, може, просто затяжний настрій. А я просто розлюбив. І мовчав, поки вона мріяла про спільне майбутнє, відмовлялася від карєри, готувала себе до материнства.
Рішення прийшло зненацька. Більше жодних “може бути”, “раптом налагодиться”, “гіпотетично”. Досить.
Я подаю на розлучення.
Я побілів. Ковтнув повітря. Кулька підступила до горла.
Зачекай, не треба так різко. Можемо спробувати
Спробувати?
Може, народимо дитину? Подейкують, діти зближують.
Соломія гірко розсміялась.
Дитина лише ускладнить. Ти мене не кохаєш. Для чого нам тоді діти? Щоб розлучатися із немовлям на руках?
Я мовчав. Не було, що заперечити.
Вона пішла того ж дня. Зібрала найнеобхідніше, найняла кімнату у знайомої. Документи на розлучення подала за тиждень, щойно пройшов тремор у руках.
Розподіл майна обіцяв бути довгим квартира, машина, пятнадцять років спільних речей, рішень. Юрист щось розповідав про оцінку, паї, перемовини. Вона кивала, записувала, намагалась не думати, що все життя тепер вимірюють квадратними метрами і кінськими силами.
З часом Соломія знайшла собі орендовану однокімнатну. Вчилася жити сама: готувати на одну людину, дивитись серіали на самоті, засинати на ліжку, не стримуючи себе на одну половину.
Вночі нахлинула згадка ромашки з базару, плед у парку, мій сміх, мої руки й слова “ти мій якір”.
Боляче було до неможливого. Пятнадцять років не викинеш із серця, як стару ковдру.
Але крізь цей біль пробивалося інше полегшення. Відчуття вірності самому собі. Вона встигла не привязала себе дитиною до мене, не загрузла в шлюбі без сенсу й тепла.
Тридцять два роки. Все життя попереду.
Страшно? Дуже.
Але вона впорається. Бо вибору нема.
Я зараз розумію найбільша складність не у втраті кохання, а у втраті себе поруч із чужим. І коли це усвідомлюєш тільки тоді знаходиш силу почати все спочатку.
