Мені здається, кохання згасло – Ти найкрасивіша дівчина нашого факультету, – сказав він тоді, простягаючи їй букет ромашок із ринку біля метро. Анна засміялася, приймаючи квіти. Ромашки пахли літом і чимось невловимо правильним. Дмитро стояв перед нею з поглядом людини, яка знає, чого хоче. А хотів він саме її. Перше побачення в них відбулося у парку Шевченка. Дмитро приніс плед, термос із чаєм і домашні бутерброди, які зробила його мама. Вони сиділи на траві до самого смеркання. Анна запам’ятала, як він сміявся, закидаючи голову назад. Як ненароком торкався її руки, як дивився — ніби вона єдина людина в цілому Києві. Через три місяці він запросив її в кіно на французьку комедію, яку вона так і не зрозуміла, але з ним щиро сміялася. Через пів року — познайомив із батьками. За рік — запропонував переїхати до нього. — Ми ж і так щоночі разом, — казав Дмитро, перебираючи її волосся пальцями. — Навіщо платити за дві квартири? Анна погодилася. Не через гроші. Просто із ним світ набував сенсу. Їхня орендована однокімнатна квартира пахла борщем по неділях і щойно вигладженою постільною білизною. Анна навчилася готувати його улюблені котлети із часником і кропом, так, як робила його мама. Вечорами Дмитро читав їй уголос статті з бізнес-журналу. Мріяв про власну справу. Анна слухала, підпираючи щоку долонею, і вірила кожному слову. Вони будували плани: спочатку — назбирати на перший внесок, потім — власна квартира, далі — машина, а там і діти. Двоє: хлопчик і дівчинка. — Ми все встигнемо, — цілував він її у маківку. Анна кивала. Біля нього вона відчувала себе невразливою. …П’ятнадцять років спільного життя обросли речами, звичками, ритуалами. Квартира у хорошому районі з видом на сквер. Іпотека на двадцять років, яку вони погашали раніше, жертвуючи відпустками й ресторанами. Сіро-срібляста Toyota у дворі — Дмитро сам вибирав, домовлявся з продавцем, а кожної суботи натирав капот до блиску. Гордість піднімалася теплою хвилею: всього досягли самі. Без батьківських грошей, без зв’язків, без удачі. Просто працювали, економили, терпіли. Вона ніколи не скаржилася. Навіть коли так втомлювалася, що засинала у метро й прокидалася на кінцевій. Навіть коли мріяла все кинути й полетіти на море. Вони — команда. Так казав Дмитро, і Анна вірила. Його благополуччя завжди було на першому місці. Це правило Анна вивчила напам’ять і вплела в своє ДНК. Поганий день на роботі? Вона готувала вечерю, заварювала чай, слухала. Сварка з начальником? Вона гладила його по голові, шепотіла, що все буде добре. Сумніви в собі? Вона знаходила потрібні слова, витягувала з ями. — Ти мій якір, мій тил і опора, — казав Дмитро у такі хвилини. Анна усміхалася. Хіба не щастя — бути для когось надією? Тяжкі періоди траплялися. Уперше — через п’ять років шлюбу. Компанія Дмитра збанкрутіла, він сидів удома три місяці, переглядаючи вакансії, і з дня на день ставав похмурішим. Удруге — ще гірше: через підставу колег просто не втратив роботу, а й залишився винним значну суму. Довелося продати машину. Анна жодного разу не дорікнула. Ані словом, ані поглядом. Взялася за додаткові проекти, працювала ночами, економила на собі. Їй було важливо тільки одне — як він себе почуває. …Дмитро вибрався. Знайшов кращу роботу. Вони знову купили ту ж саму Toyota. Життя налагодилося. Рік тому, сидячи на кухні, Анна нарешті вимовила те, про що давно думала: — Може, час? Мені вже… Далі зволікати… Дмитро кивнув — серйозно, зважено. — Давай готуватись. Анна затамувала подих. Так довго мріяла, відкладала, чекала моменту. Ось він — настав. Вона уявила це тисячу разів: маленькі пальчики, запах дитячої присипки, перші кроки в їхній вітальні, Дмитро, що читає перед сном казку. Дитина. Їхня дитина. Нарешті. Зміни почалися одразу. Анна скоригувала харчування, графік, фізичні навантаження. Склала аналізи, записалася до лікарів, почала пити вітаміни. Кар’єра відступила на другий план, хоча саме зараз пропонували підвищення. — Ти впевнена? — перепитала начальниця, поглянувши поверх окулярів. — Такий шанс раз у житті… Анна була впевнена. Підвищення — це відрядження, ненормований графік, стрес. Не найкраще для майбутньої мами. — Краще перейду у філію. Начальниця знизала плечима. Філія — за чверть години від дому. Робота — рутинна і не надто цікава, зате о шостій вона вже вдома. Анна звикла швидко. Колеги виявилися приємними, хоча не надто амбітними. Вона готувала обіди вдома, гуляла в обідню перерву, лягала спати до півночі. Все — заради майбутньої дитини. Все — для родини. Холод підкрався непомітно. Спершу Анна не звернула уваги: Дмитро багато працює, втомлюється. Але він перестав питати, як минув її день. Перестав обіймати перед сном. Перестав дивитися на неї, як колись, коли називав найкрасивішою дівчиною факультету. Дім стих. Чомусь неправильно стих. Раніше вони могли балачками забивати цілі вечори, тепер він цілий вечір у телефоні, відповідає стисло, засинає, відвернувшись до стіни. Анна лежала поруч. Між ними прірва — півметра матраца. Близькість зникла зовсім. Тиждень, два, місяць. Анна вже й не рахувала. В чоловіка завжди водилися відмовки: — Дуже втомився. Давай завтра. Але завтра не наставало. Вона запитала напряму. Якось увечері перегородила Дмитрові дорогу до ванни. — Що відбувається? Лише чесно. Дмитро дивився повз неї, у напрямку дверей. — Все нормально. — Неправда. — Ти зараз щось вигадуєш. Просто такий період. Минеться. Він обійшов її, зачинився у ванній, лунала вода. Анна стояла в коридорі, притиснувши долоню до грудей. Там боліло. Тупо, щемко, постійно. Вистачило її ще на місяць. А потім запитала зовсім прямо: — Ти мене любиш? Пауза. Довга, страшна. — Я… не знаю, що відчуваю до тебе. Анна сіла на диван. — Не знаєш? Тепер він уперше подивився їй у вічі. Там — порожнеча, розгубленість. Ані відблиску того вогню, що палав п’ятнадцять років тому. — Мені здається, кохання згасло. Вже давно. Я мовчав, бо не хотів завдавати тобі болю. Місяці Анна жила в цьому пеклі, не знаючи правди. Ловила його погляди, аналізувала слова, шукала пояснення. Може, робота. Може, криза середнього віку. Може, просто поганий настрій затягнувся. А він просто розлюбив. Мовчав, доки вона планувала майбутнє, відмовлялася від кар’єри, готувала себе до материнства. Рішення прийшло раптово. Жодних “можливо”, “ще наладиться”, “треба почекати”. Досить. — Я подаю на розлучення. Дмитро зблід. Анна бачила, як смикнувся кадик на його горлі. — Почекай. Не треба так одразу. Ми можемо спробувати… — Спробувати? — А давай народимо дитину? Може, дитина все змінить. Кажуть, діти зближують. Анна розсміялася гірко, некрасиво. — Дитина все тільки зіпсує. Ти мене не любиш. Навіщо тоді діти? Щоб потім розлучатися з немовлям на руках? Дмитро мовчав. Сказати не було що. Анна пішла того ж дня. Зібрала речі, зняла кімнату у знайомої. Документи на розлучення віднесла через тиждень, коли перестали тремтіти руки. Розділ майна обіцяв бути довгим. Квартира, машина, п’ятнадцять років спільних придбань і рішень. Юрист щось казав про оцінку, про частки, про переговори. Анна кивала, записувала, намагалася не думати, що їхнє життя тепер міряється квадратними метрами й кінськими силами. Згодом Анна винайняла власну “однушку”. Вчилася жити одна — готувати на одну порцію, дивитися серіали без чужих коментарів, засинати на всьому ліжку. Вночі накочувало. Вона лежала, уткнувшись у подушку, й згадувала: ромашки з ринку, плед у парку Шевченка, його сміх, його руки, голос, що шепотів “ти мій якір”. Було нестерпно боляче. П’ятнадцять років не викинеш із серця, як старі речі на смітник. Але крізь цей біль пробивалося інше — полегшення. Відчуття правильності. Вона встигла. Вчасно зупинилась, поки ще не прив’язалася до цієї людини дитиною. Поки ще не застрягла в шлюбі “заради збереження сім’ї”. Тридцять два. Все життя попереду. Страшно? Дуже. Але вона впорається. Бо вибору іншого немає.

Мені здається, кохання минуло

Ти найкраща дівчина на цьому факультеті, тоді сказав він, простягаючи їй букет польових ромашок із базару біля станції метро.

Катерина засміялася, приймаючи квіти. Ромашки пахнули літом і чимось невловимо правильним. Олексій стояв перед нею з поглядом людини, яка чітко знає, чого прагне. А прагнув він саме її.

Їхнє перше побачення трапилось у Маріїнському парку. Олексій приніс плед, термос із чаєм і домашні бутерброди, які приготувала його мама. Вони сиділи на траві аж до сутінків. Катерина тоді запамятала його сміх, як він закидав голову, як майже ненароком торкався її руки, як дивився на неї ніби вона була єдина у всьому Києві.

Минуло три місяці, і Олексій запросив її у кіно на французьку комедію, яку вона не дуже зрозуміла, але сміялася з ним до сліз. Через півроку познайомив із батьками. За рік запропонував жити разом.

Ми й так кожного вечора разом засинаємо, жартував Олексій, граючись її косою. Навіщо платити за дві квартири?

Катерина погодилася не задля економії. Просто з ним усе набувало сенсу.

Їхня орендована однокімнатна квартира пахла борщем щонеділі та прасованою білизною. Катерина навчилась готувати його улюблені котлети з часником і кропом саме так, як робила його мама. Олексій увечері читав їй уголос статті з журналів про бізнес та економіку. Мріяв про власну справу. Катерина слухала, підперши щоку долонею, й вірила кожному його слову.

Вони мріяли. Спочатку відкласти на перший внесок. Потім власна квартира. Потім автомобіль. Діти, звісно. Двоє: хлопчик і дівчинка.

Ми все встигнемо, цілував її у тімя Олексій.

Катерина кивала, адже з ним почувалася незламною.

…Пятнадцять років разом обросли речами, звичками, ритуалами. Квартира на Лукянівці з видом на сквер. Іпотека на двадцять років, яку гасили достроково, відмовляючи собі у відпустках і кавярнях. Срібляста Тойота у дворі Олексій усе обирав і торгувався сам, щосуботи натирав капот до блиску.

Гордість гріла зсередини: вони всього досягли власними силами. Без допомоги батьків, протекторатів, знайомств просто працювали, економили, терплячи труднощі.

Катерина ніколи не скаржилася. Навіть коли так втомлювалася, що засинала у метро та прокидалася на кінцевій станції. Навіть коли хотілося кинути все й втекти до Чорного моря. «Ми команда», так казав Олексій, і Катерина вірила.
Вона жила для нього, його добробут завжди стояв на першому місці. Вона вивчила це правило напамять. Поганий день на роботі? Вона готувала вечерю, наливала чай, слухала. Сварка з керівником? Вона гладила його по голові, шепотіла, що все минеться. Невпевненість? Знаходила потрібні слова, підтримувала.

Ти мій берег, моя стихія, казав Олексій.

Катерина посміхалася. Хіба не щастя бути чиєюсь опорою?

Тяжкі часи приходили. Перший раз через пять років спільного життя. Компанія, де працював Олексій, збанкрутіла. Три місяці він лежав вдома, переглядаючи вакансії надвечір, день у день.

Вдруге ще гірше. Колеги підставили Олексія з документами, він втратив не лише роботу, а й потрапив на великі гроші. Довелося продати машину, щоб повернути борги.

Катерина не докоряла жодного разу. Вона брала додаткові проєкти, працювала ночами, економила на собі. Найбільше її хвилювало, чи не зламається він, чи не втратить віру у себе.

…Олексій піднявся. Знайшов роботу, навіть кращу, ніж раніше. Знову купили сріблясту Тойоту. Життя повернулось у звичне русло.

Рік тому вони сиділи на кухні, їли солодкий пиріг, і Катерина нарешті сказала те, що давно думала:

Може, час? Мені вже не двадцять. Якщо й далі відкладати

Олексій кивнув серйозно:

Давай готуватись.

Катерина затамувала подих. Стільки років мріяти, відкладати, чекати. Ось він той момент.

Вона мріяла про це: маленька ручка в її долоні, запах дитячої присипки, перші кроки з вітальні до кухні, Олексій, який читає казку на ніч.

Дитина. Їхня дитина.

Катерина змінила розпорядок, харчування, записалася до лікарів, здала аналізи, почала пити вітаміни. Карєра відійшла на другий план, хоча їй саме пропонували підвищення.

Ти впевнена? запитувала начальниця, дивлячись поверх окулярів. На таке везіння інколи чекають усе життя.

Катерина була впевнена. Підвищення означало би відрядження, нерегулярний графік, стрес. Не найліпше для майбутньої мами.

Я краще переведусь у філію, відповіла вона.

Філія знаходилася за пятнадцять хвилин пішки від дому. Робота рутинна, безперспективна, зате можна рівно о шостій збиратися додому і не думати про роботу до понеділка.

Катерина швидко звикла. Колектив новий, але приємний, хоча не надто амбітний. Вона приносила обіди з дому, гуляла в обідню перерву, лягала спати раніше. Все для майбутньої дитини. Для їхньої родини.

Перший холод підкрався непомітно. Спершу Катерина погоди не занесла. Олексій багато працює, втомлюється. Буває.

Але він перестав питати, як минув її день. Не обіймав увечері. Не дивився на неї, як тоді, коли вперше назвав найкращою дівчиною факультету. Вдома стало якось неправильно тихо. Раніше годинами розмовляли про все на світі. Тепер Олексій цілий вечір переглядає щось у телефоні, відповідає коротко й йде спати, відвертається до стіни.

Катерина дивилася в стелю, між ними порожнеча шириною пів матраца.

Близькість зникла зовсім. Два тижні, три, місяць. Катерина вже не рахувала. Завжди знаходилася причина:

Втомився, завтра поговоримо.

Завтра не наставало.

Вона наважилася спитати прямо. Одного вечора, зібравшись із силами, стала на його шляху до ванної.

Що відбувається? Тільки чесно.

Олексій уникав її погляду, дивився кудись у кут.

Все добре.
Неправда.
Тобі здається. Просто період такий. Пройде.

Він обійшов її, зачинився у ванній. Потекла вода.

Катерина стояла в коридорі, тримаючись за серце воно боліло тупо й постійно.

Її вистачило ще на місяць. А потім вона запитала:

Ти мене кохаєш?

Пауза. Довга, нестерпна.

Я не знаю, що відчуваю до тебе.

Катерина сіла на диван.

Не знаєш?

Олексій нарешті зустрівся з нею очима. Там була лише порожнеча й розгубленість. Жодної іскри, що була у тих закоханих поглядах пятнадцятирічної давнини.

Мені здається, кохання минуло. Уже давно. Я мовчав, бо не хотів робити тобі боляче.

Катерина місяцями жила у цьому пеклі не знаючи правди, аналізувала кожен його погляд. Може, проблеми на роботі. Може, криза середнього віку. А він просто перестав кохати. І мовчав, поки вона планувала майбутнє, відмовлялася від карєри, готувалася до материнства.

Рішення прийшло неочікувано. Жодних може ще. Досить.

Я подаю на розлучення.

Олексій зблід. Катерина бачила, як сіпнувся його кадик.

Поспіши, не треба так різко. Ми можемо ще спробувати
Спробувати?
Давай заведемо дитину, а може, дитина все змінить. Кажуть, діти зближують.

Катерина сумно засміялась.

Дитина не порятунок. Ти мене не кохаєш. Навіщо це? Щоб потім розлучитися вже з немовлям на руках?

Олексій мовчав заперечити було нічого.

Катерина пішла того ж дня. Зібрала необхідне, винайняла кімнату у знайомої. Документи на розлучення подала за тиждень, коли руки перестали тремтіти.

Поділ майна обіцяв бути довгим: квартира, машина, усе, що накопичилося за ці роки. Юрист казав щось про оцінку, долі, переговори. Катерина механічно записувала, намагаючись не думати, що вся їхня історія тепер зведена до квадратних метрів і кінських сил.

Згодом вона знайшла собі маленьку однокімнатну. Вчилася існувати сама готувати на одну, дивитися серіали без жартів поруч, засинати на всьому ліжку одразу.

Уночі накочувала туга: Катерина уткалася у подушку й згадувала. Ромашки з базару, плед у парку, сміх, руки, особливий голос ти мій берег.

Було боляче. Неможливо боляче. Пятнадцять років не викинеш із серця, як зношені речі у смітник.

Але крізь біль пробивалося інше відчуття полегшення. Вона встигла зробити крок до свободи, доки не звязала себе дитям, поки не застрягла у беззмістовному шлюбі для вигляду.

Тридцять два. Попереду все життя.

Страшно? Дуже.

Але вона впорається. В іншої дороги у неї просто не було. Ніколи не треба втрачати себе, навіть коли здається, що так правильно для когось іншого. Життя має сенс тільки тоді, коли ти його вибудовуєш, виходячи з власної правди.