72річний тато Олександр Гнатюк розповів мені, що збирається одружитися зі своєю однокласницею!
Коли він мені це сказав, я буквально зупинився в шоці. Як так? Йому ж уже сімдесят два роки!
До цього він сто років жив на самоті, бо вже вісімнадцять років тому померла мама Марія. Я покинув батьківський дім у Києві тридцять років тому, коли створив власну родину. Звичайно, я не забуваю про них і кожного Різдва та влітку приїжджаю з дружиною Іриною та дітьми Андрієм і Оленою в село, де стоїть його будинок. Тато справжній твердій горіх, не скаржиться на здоровя, сам усе робить: і сад доглядає, і дрова коле. Ми лишаємось лише на випадок, якщо треба допомогти з городом чи підготувати печі до зими.
Щойно по телефону він сказав, що настав час привітати нову дружину в домі! Виявилось, що це його колишня однокласниця Оксана Петрівна, з якою вони колись дружно проводили час у школі, а потім розїхалися по різних містах. Тепер, у зрілому віці, вони вирішили знову зєднати свої життя. Чи це не кумедно?
Коли я дізнався про його планове весілля, одразу сказав, що не сподіваюся, що ми, діти, будемо присутні на церемонії, проте це його не зупиняло. Пара провела маленьку святкову трапезу кілька місяців тому.
Що ж таке могло змусити його, у такому віці, захотіти нових починань?
Факт в тому, що будинок батька величезний маєток з полями, стайнями і великим підвалом, а його нова дружина має багато родичок, які, вірогідно, захотіли б вимагати частку землі. Тому я постійно питаю себе, чи це все лише про вигоду.
Ми з Іриною живемо у трьохкімнатній квартирі в центрі Києва, на яку виплачували іпотеку майже усе життя. Маємо двох дітей, і я довгий час вважав, що залишимо цю квартиру старшим, а молодшим передамо будинок батька. Тепер же не ясно, кому що достане.
Ми вже шість місяців не навідалися до Олександра, і, зізнаюся, не дуже прагнемо це робити, бо він вже будував нове життя. Рідня часто телефонує, нагадуючи, що треба радіти, бо наш тато знайшов щастя у зрілому віці. Я, звичайно, хотів би бути радий за нього, якщо б не був переконаний, що Оксана може лише скористатися його добросердям, а ми в майбутньому будемо в розборках з її родичами за землю, яку я виріс на ній.
Не знаю, що робити. Я не можу більше ігнорувати батька, а й не маю сил вдаватись, що все гаразд. Порадьте, будь ласка, як вийти з цієї ситуації, не втрачаючи спокою і не втрачаючи того дому, у якому провів половину життя.
