Біль інколи не приходить ззовні. Вона сидить глибоко всередині, точить серце, крапля за краплею роз’їдає душу. Я вже давно не злюсь — я просто втомляюсь. Моя образа тиха. Не на дітей, ні… На себе. На те, як я їх виростила. На те, що десь на шляху материнської любові я переплутала безмежну турботу з безмежним потуранням. І тепер пожинаю плоди.
Сім років тому я поховала чоловіка. Ми прожили разом сорок років, і все наше життя було віддане родині, дітям. Працювали без вихідних, без відпусток, забуваючи про себе. Усе — для них. Для їхнього майбутнього. Купили їм оселі, платили за навчання, намагалися дати все, про що вони могли мріяти. А коли чоловік пішов, я залишилася не просто сама — я залишилася без опори. А тепер, через два роки на пенсії, сиджу у холодній хаті і думаю — як так вийшло, що рідні діти, заради яких я жила, тепер наче й не помічають мого існування.
Моя пенсія — це сміх крізь сльози. Добре хоть субсидію на комуналку оформила, інакше б давно світла позбавили. Та навіть із цим грошей не вистачає на ліки, на їжу, на найпростіші речі. Я зверталася до дітей. Не просила багато. Лише трохи допомоги. Та почула у відповідь: «Нащо тобі гроші?» — від сина. «У нас самих усе складно» — від доньки.
Складно? Але ж вони їздять на відпочинок, купують нові речі, машини. У доньки шафа ламається від брендового одягу, а онучці, якій усього сім років, вона щомісяця дає дві тисячі гривень на кишенькові витрати. Мені би хоч ці дві тисячі — на ліки, на продукти. Але в неї, бачте, немає можливості. Як так може бути? Коли я це чую, серце стискається. Вже кілька років ношу одні й ті самі черевики. Зношені. Промокають. Але я мовчу. Соромно. А просити більше не хочу. Бо за цим — приниження.
Дивлюся на подруг, на сусідок. Їхні діти допомагають: приносять продукти, оплачують рахунки, забирають до себе на зиму. А в мене — наче нікого й немає. І що найболючіше — я сама їм це все вклала. Ми з сестрою колись підтримували батьків — то грішми, то їжею, то увагою. І робили це без докорів. З любов’ю. А мої діти? Мої — відвернулися. І це не просто біль. Це відчуття порожнечі.
Одного разу я запропонувала доньці: може, переїду до тебе на рік, а свою хату здам — хоч якийсь прибуток буде. У них ж велика квартира, місця вистачить. Та вона навіть слухати не стала. Каже, здай одну кімнату і живи в іншій. Тобто жити з чужими — нормально. А з матір’ю — ні? Досі не розумію, що я зробила не так. Де я звернула не туди?
Тепер кожен день — як боротьба. Як дотягнути до кінця місяця? Як не захворіти? Як не померти від самотності? Ми з чоловіком віддали дітям усе, що мали. Кожну копійку, кожну краплю сил. А тепер… Я живу, наче на узбіччі їхнього життя. Мовчки. Покірно. Лише всередині ще теплиться надія, що, може, одного дня хтось із них згадає, що в нього є мати. Не коли я вже піду. А зараз.
Але, мабуть, надія — це все, що в мене залишилося.
