Якось мій брат подзвонив до мене й сказав, що разом зі своєю родиною їдуть у відпустку. Оскільки він не хотів залишати нашу маму саму, попросив мене забрати її до себе на якийсь час. Я не заперечувала, бо брат з родиною давно вже доглядають за мамою. Моя мама завжди мала непростий характер і вміла роздмухати скандал буквально з нічого.
У моїй квартирі було лише одне ліжко, тож я вирішила поступитися мамі й лягти спати на підлозі. Спочатку все було ніби нормально. Та, коли настав час вкладатися, мама заявила, що їй дуже незручно і щось коле у спину. А ліжко ж я купувала зовсім нещодавно нічого там бути не могло. Я знайшла для неї ще одну ковдру, сподіваючись, що хоч це допоможе, та марно. Мамі все не вгодиш. Вона ніяк не могла заспокоїтися.
Вранці я прокинулася, зварила собі каву й стала збиратися на роботу. Ледве дійшла до дверей, мама запитує:
Куди ти йдеш? Хто мені зробить укол?
Я отетеріла, бо про жодні уколи мені ніхто нічого не казав. Зателефонувала брату той сказав, що мама вже давно сама собі уколи робить. Тож я спокійно пішла на роботу, вже й так спізнюючись на півтори години.
Увечері повертаюся додому мама лежить, дихати їй важко, майже не підводиться. Виявляється, вона наїлася всього, що їй суворо заборонено, й тепер їй зле.
Ти про мене не дбаєш, ось чому так. Ти хочеш, щоб я померла? дорікає мені мама.
Я не можу кинути роботу, щоб цілодобово доглядати за тобою, ледве стримую сльози.
Мама ще цілком може себе обслуговувати. Просто кілька років тому брат продав мамину квартиру і купив трикімнатну собі, забравши маму до себе жити. Я абсолютно не знаю, як впоратися з її примхами. Вона поводиться гірше за дитину, і ці витівки зовсім не викликають в мене радості, а лише розпач. Її поведінка нестерпнаТієї ночі я довго лежала без сну. Думки про маму тиснули на груди: память принесла й кращі часи, коли вона пекла мені пироги, лікувала в дитинстві простуду, вчила не здаватися. Раптом усвідомила, що за щоденною боротьбою з її капризами зовсім забула бачити в ній людину, таку саму вразливу й налякану часом, як і я.
Вранці сіла біля мами на ліжко та просто взяла її за руку. Вона здивовано на мене поглянула, чекаючи чергового дорікання, та я натомість прошепотіла:
Мамо, я боюся нічого не встигнути. Давай сьогодні будемо вчитись слухати одна одну?
Мама зітхнула а чи то видихнула всі свої образи й страхи. Вперше за довгий час ми мовчали разом не тому, що ображені, а тому, що більше не треба було доводити своєї правоти.
Якби мені хтось сказав, що цей тиждень залишиться у памяті не через втому або сльози, а через просту, навіть незграбну ніжність, я б не повірила. Але саме так і сталося. І коли брат зателефонував увечері, спитавши, як у нас справи, я з легким серцем відповіла:
Ми звикаємо одна до одної. Можливо, це і є наше справжнє диво.
