Мій брат розповів мені, що наша мама вдарила його дружину, і я відразу відчула, що тут щось не так.

Коли я відпочивала в Карпатах, мама подзвонила мені серед нічного туману. Її голос розчинявся у повітрі, переповнений слізьми, вона не могла вгамувати ридання, її слова звучали розмитим дзвоном. Я роз’єдналася та подзвонила брату його відповідь була жорсткою, наче зимовий вітер з Дніпра: «Запитай у неї, сама все знаєш, чому вона плаче. Отримала саме те, що заслужила».
Все перевернулося всередині мене і ми з чоловіком кинули геть наші закарпатські канікули. Незважаючи на шалені ціни на квитки майже пять тисяч гривень за кожного, ми попливли додому, мов у сни, де все вирішується абсурдно, без причини.
Коли ми приїхали у наш київський дім, мама сиділа на кухні серед маревних тіней, закутана у хмару непомітної тривоги. Ми налили їй трохи валерянки у синю чашку із петриківським розписом, і вона, нарешті, промовила своє сумне одкровення. Повернувшись з роботи, ще в ранковій млі, вона побачила мою братову Оксану з величезними сінцями на руках. Оксана, вагітна, виглядала зламаною. Мама, як лелека, обійняла її, питала, що сталося, але саме у цю мить, мов у поганому сні, зявився брат Тарас. Оксана підскочила, почала кричати, звинувачуючи маму у насильстві.
Моя мама застигла, ніби коріння проросло крізь підлогу, не розуміючи, що відбувається. Тарас, повіривши дружині, миттєво прогнав маму з дому у нічний дощ, а потім забрав Оксану до лікарні, де її туга розмила новий початок малюк не вижив.
Брат відрізав усі шляхи для розмов, його серце стало твердим, мов бурштин, не визнавав жодних пояснень. Та мені снилася одна й та сама картина: я знала, що мама говорить правду, слова її були, як легкий дощ після грози, щирі. Наче химерна зоря випливла у нашому житті людина подруга Оксани, Маряна, яка відкрила справжню суть подій.
Вона прошепотіла мені, ніби вітер у полі, що план цей належав самій Оксані. Вона придумала все, щоби Тарас вигнав маму, а втрату дитини організувала власними руками. Коли правда розвернулася перед Тарасом, немов обручка, що катається по деревяному столу, він вигнав Оксану. Мамі він дякував й каявся, обіймаючи її, як прийшов у дім після довгої дороги.
А мамино серце, як купол Софії Київської, знову розчинилося до сина. Що б не трапилося, воно бється ніжно, прощає і чекає.