Мій брат не хоче забрати маму до себе і не погоджується на будинок для літніх людей каже, місця немає!
Останні три місяці ми з братом постійно сперечаємося через маму. Після інсульту вона не може обходитися сама, все забуває, їй потрібна постійна увага. Турбота про неї лягла на мене. Я відчуваю себе так, ніби доглядаю за дитиною вдома сімя, робота, купа справ. Як розірватися? Пропонував віддати маму до гарного геріатричного закладу, але брат у гніві каже, що це нелюдяно, звинувачує мене. І при цьому не бере маму до себе живе ж з дружиною у її квартирі.
Колись наша сімя була дуже дружньою класична сімя з чотирьох людей. Ми з братом майже однолітки, я старший лише на рік. Наші батьки одружилися пізно. Мені зараз 36, брату 35, а у мами вже 72. Допоки був живий тато, все було добре.
Після того, як тато помер, брат поїхав навчатися до Харкова там і залишився, одружився, а я лишився у рідному Львові. З часом завів сімю, винайняли з дружиною квартиру, планували купити власну оселю та народити дітей ось такі були плани.
Два роки тому тата не стало, і мама стала зовсім іншою сумною, апатичною, ніби втратила сенс життя. Старість підкралася раптово. Її здоровя погіршилось, а пів року тому стався інсульт. Я думав, що вона не виживе. Спочатку нормально говорити не могла, тіло було слабким. Потім трохи оговталася, але її психологічний стан сильно похитнувся.
Лікарі кажуть, що зміни незворотні. Тож мені довелося доглядати за мамою самому. З дружиною перебралися у мамину квартиру, я пішов із офісної роботи і став працювати фрілансером, щоб бути поряд із мамою. Її не можна було залишати одну навіть на хвилину. Коли вона стала знову рухатися, легше, але не стало.
Вона постійно щось бурмотіла, губилася у спогадах, бігати за нею доводилось цілими днями не встигнеш озирнутися, вже зникла, потім плаче й розповідає, ніби тато чекає її вдома. Одним словом, це справжній хаос. Я почав погано спати, постійно боюся, що вона десь піде. І працювати не можу немає зосередженості, відчуваю себе виснаженим. Дружина моя сказала: Може, варто віддати маму до будинку для літніх людей?
Це дорого щонайменше 20 тисяч гривень на місяць, але якщо розрахувати бюджет, виходить можливо. Дружина каже: У тебе ж є брат нехай теж допомагає, це по-справедливості.
Довго на це наважувався, але зрозумів: іншого виходу немає, так тривати не може. Там буде догляд цілодобово, медичний супровід. Я сам сходив у найкращий центр у Львові все дізнався, переконався, що умови підходять. Але ціна кусається. Та що поробиш?
Подзвонив брату, все пояснив, очікував на здоровий глузд. Мав би зрозуміти: ситуація непроста. Але він просто розлютився:
Ти що, здурів? Як це здати маму до чужих людей? Хто знає, як там ставляться? У тебе серця немає! гукнув у слухавку. Може, ти просто хочеш позбутися її?
Вмовляв, усе пояснював він навіть не слухав. Тож доглядаю за мамою далі. А сили вже не ті. Знову з ним говорив, але брат не змінився.
Каже мені: Я не зміг би так вчинити із нашою мамою. Вона нас виховала, навчила, ми з тобою завжди мали сімю, а не інтернат. І не жалілася ні разу, що важко.
Згоден ми обидва завдячуємо мамі, але чому все звалилось на мене? Якщо тобі не підходить мій варіант забирай маму собі і доглядай, показуй свою чуйність.
Він у відповідь: Знаєш же, що я живу з дружиною у її квартирі. Як я їй скажу, щоб маму доглядала?
То мій чоловік може доглядати тещу, а твоя жінка ні?
Ви з чоловіком живете з нашою мамою, тому все на вас.
Я сказав брату: можу виїхати вже завтра тоді хай він із жінкою переїжджає доглядати маму. Почав вагатися наче працює, нема часу, каже, що я просто хочу перекласти все на нього.
Відчуваю себе загнаним у кут. З одного боку треба віддати маму у спеціальний центр, так всім буде легше. З іншого боюся, що почуватимуся як невдячний син. Дружина підтримує мене говорить, там краще за неї подбають, а ми зможемо жити своїм життям.
Справа терпінню чекаю тиждень, якщо брат не зявиться зроблю все по-своєму, як потрібно. Віддам маму у пансіонат буде краще всім. Бо поради давати легко, а тягнути це на собі тільки я знаю, яка це мука. А брат хай придумує виправдання для друзів мені вже байдуже.
