Наша родина складалася з моїх батьків, мого молодшого брата Остапа та мене. Коли Остап поїхав до Києва, я вирішила залишитися з батьками в нашій маленькій хаті на околиці Львова. Згодом я вийшла заміж, а Остап також одружився й став гордим батьком двох доньок. Попри далеку відстань, він іноді навідувався до нас, до рідної домівки, а коли його старша донька Марічка підросла, вона почала приїжджати сама. Я завжди з нетерпінням чекала її візитів, намагалася створити справжній домашній затишок і зробити все, аби вона відчула себе бажаною гостею.
Під час однієї з таких її поїздок ми довго сиділи на кухні при світлі старих ламп, говорили по душах, і я зізналася їй у своїх турботах щодо того, як тяжко дається батькам господарство на старості й як непросто нам буває з грошима. Я довіряла їй, адже це моя рідна племінниця, наша кров. Бесіда затягнулася до самого ранку, а наступного дня Марічка здивувала мене замість звичних солодощів чи сувенірів залишила мені кілька тисяч гривень, наполягала прийняти допомогу. Спочатку я рішуче відмовлялася, але племінниця твердо стояла на своєму, і я нарешті прийняла цей щирий жест із вдячністю.
Коли ж Марічка повернулася додому, зранку несподівано задзвонив телефон. Остап був на іншому кінці проводу, розлючений: Нащо ти взяла гроші від моєї доньки? Я пояснювала, що нічого не просила допомогти захотіла сама Марічка, але брат мене не слухав. Звинувачував, мовляв, я скористалася добротою його доньки, дорікав, чому не звернулася до нього напряму, як до рідного брата.
Я відчувала глибоке нерозуміння. Мене боліло серце. Щоб показати свою щирість і розвіяти усі підозри, я перевела Остапу на картку подвійну суму тієї, що отримала від Марічки. Але після цього дзвінка наші стосунки обірвалися. Я не знаходила собі місця, гірко думала: А що б я зробила на його місці?. Але, здається, ми з ним залишились по різні боки цієї ситуації. В душі лишився гіркий осад, відчуття втрати й невибаченого непорозуміння між мною та рідною людиною.
