Галю Миколаївно, знову мої сирнички зїли?! Оксана стоїть посеред кухні, стискаючи порожню коробку.
Я думала, можна взяти починаю виправдовуватись.
Як «можна»? Це ж для Софійки! У неї алергія на магазинні!
Богдан виходить із кімнати, змарнований після ночі в лікарні.
Мамо, ну скільки можна? Ми ж домовлялися верхня полиця тільки наша!
Верхня полиця. У моєму власному холодильнику тепер є «їхнє» й «наше». Півтора року тому вони заїхали «на пару місяців». Поки не знайдуть житло. А тепер це вічний хаос.
Бабуся, де мій пенал? Тарас метушиться по кімнаті.
Дідусю, а ти не бачив мою ляльку? Софійка тягне Віталія за сорочку.
Віталій ховається за газетою на балконі. Єдине місце, де можна сховатися у власній оселі.
Все! раптом вибухає Оксана. Годі! Богдане, або ми знімаємо квартиру, або я з дітьми їду до сестри!
Куди знімати? відрубує син. За пятнадцять тисяч? У нас же кредит на авто!
То продавай авто!
Здуріла? На роботу як добиратися?
Діти починають ридати. Я намагаюся їх заспокоїти, але Оксана вириває Софійку з моїх рук.
Не треба! Сами впораємось!
Іду до спальні. Чую, як гупають двері Богдан вийшов. Потім плач, крики.
У моїй хаті. Де ми з Віталієм прожили тридцять років.
Ввечері всі мовчать. Вечеряємо, ніби нічого не сталося. Діти ворочать виделками, Оксана демонстративно не дивиться на Богдана.
Тату, дай сіль, просить син.
Віталій мовчки подає. Він останнім часом наче втратив голос. Втомився від чужих свар у власних стінах.
Після вечері Богдан залишається на кухні.
Мамо, вибач за сьогодні. Оксана просто на межі.
Розумію.
Ні, не розумієш! раптом вибухає він. Ти не знаєш, як це у тридцять пять жити у батьків! Відчувати себе дармоїдом!
Сину
Не треба! Я знаю, вам теж важко. Але нам нікуди йти!
Мовчу. Що тут скажеш?
Вночі не сплю. Чую, як за стіною повертається Віталій. У вітальні, яку ми віддали молодим, схлипує Софійка. Оксана шепоче їй колискову.
Ранок починається з гуркоту. На кухні Тарас розбив чашку.
Нічого страшного, кажу, збираючи уламки.
Мама буде сердитися, шепоче онук.
Не скажемо.
Він обіймає мене. Маленький, теплий, рідний. Заради них терплю. Але доки?
Через тиждень Богдан приходить із роботи незвичайний. Задумливий, але не похмурий.
Мамо, тату, треба поговорити.
Сідаємо втрьох на кухні. Оксана укладає дітей.
Вирішив. Беремо кредит, купуємо хату.
Що?! у мене перехоплює дух. Який кредит? Сину, це ж мільйони!
Інакше ніяк. Всі зїмо один одного.
Двадцять років платити! Віталій вперше за довгий час піднімає голос.
Виплачу. Знайшов варіант дві вулиці далі. Невеликий, але свій.
Дві вулиці? перепитую.
Так. Щоб ви з онуками бачилися. І ми якщо допомога знадобиться.
Дивлюся на сина. Коли він виріс? Коли з хлопця, який постійно губив шкарпетки, став чоловіком?
Оксана знає?
Ні. Спочатку хотів з вами.
Віталій встає, кладе руку йому на плече.
Правильно. Чоловік мусив мати свою оселю.
Богдан видихає. Мабуть, чекав опору.
Ввечері він розмовляє з Оксаною. Чую, як вона плаче чи то з радості, чи зі страху.
Оформлення, пошуки, переживання все як у тумані. Оксана то радіє, то панікує.
Галю Миколаївно, а якщо не впораємось? Раптом його звільнять?
Впораєтесь. Ви сильні.
Але ж двадцять років!
Зате свої.
День переїзду. Вантажники носять речі. Діти бігають між будинками наш і їхній, дві хвилини пішки.
Бабусю, у мене тепер своя кімната! Софійка тягне мене за руку.
Маленька мансарда. Але своя.
Чудово! Облаштуєте буде палац!
Ввечері сидимо у них. Тісно, але вже не так, як колись. Оксана сміється, Богдан жартує. Діти розповідають про свої справи.
Мамо, пробач нам, раптом каже син. За ці півтора року.
Що ти! Ми ж родина!
Саме тому. Але родина має жити окремо.
Віталій піднімає чарку.
За нову хату! І за те, щоб у гості ходити!
Оксана обіймає мене.
Дякую, що терпіли.
Та годі вже!
Але вона права. Терпіли. І дочекалися.
Перша ніч у порожній квартирі. Тиша. Не
