Останні дні… Але ти прийшов
Богдан курив уже четверту цигарку поспіль, але не відчував ні смаку тютюну, ні запаху диму. Він просто сидів на старій лавоці біля під’їзду, крутив між пальцями недопалок і вперто дивився у вікно четвертого поверху. Там, де жила Олеся.
— Навіщо я сюди приперся? — пробурмотів він і з досадою кинув окурка у напрямку переповненої урни.
Як завжди — не влучив. Зітхнувши, він неохоче підвівся, підійшов до урни, зібрав усі чотири недопалки й затовкав їх у саму глибину смітника. Потім повернувся до лавочки, посидів, подумав, хотів дістати останню цигарку — передумав. Ще знадобиться… якщо взагалі захочеться.
Щоб відволіктися, почав озиратися навкруги. Погляд його впав на котів. Чотири штуки. Сиділи біля будинку, витягнувши шиї й піднявши морди до того самого четвертого поверху.
«Олеся б їх усіх уже в хату забрала», — усміхнувся Богдан. Він знав її. Скільки разів вона приносила з вулиці напівживих кішок — виліковувала, годувала, розтоплювала холод у їхніх очах. Любила вона тварин… можливо, навіть більше, ніж людей. І часом Богдану було соромно. Не за себе. За людство. Хоча, по проходженні тридцяти років, він і сам зрозумів — деяких людей дійсно нізащо любити. Включно з собою.
Згадувати, як він вчинив із Олесею, було важко. Він кинув її тоді, коли вона найбільше потребувала його. Дізнався, що вона не зможе народити — і втік. Мрії про сина, рибалку, перший клас… Усе це здавалося важливішим за кохання. Тоді він був певен, що робить усе правильно. Що так буде краще для них обох. А тепер… тепер він розумів, що вчинив як боягуз.
Він заплющив очі. Зітхнув. Відкрив. Коти все ще сиділи. Чекали. Як і він.
Йому треба було вирішити — підніматися до неї чи ні. Після стількох років. Після усього.
Він згадував її повідомлення: «Прости мене за все. Хотілося б побачити тебе востаннє…» Жодного слова про болізнь. Тільки це.
І раптом до нього підійшла дівчина. Молода, років двадцяти.
— Пане, вибачте, не підкажете, котра година? А то телефон сів.
— Без десяти п’ять, — відповів Богдан.
— А ви часом не Ігор? Я просто тут із одним хлопцем мала зустрітися…
— Ні. Богдан.
— Зрозуміло… А ви теж когось чекаєте?
Він усміхнувся, не відповідаючи. Дівчина постояла ще трохи, потім пішла, обертаючись.
Богдан підвівся. «Раз приїхав — треба зайти». Він повільно пішов до під’їзду. Піднявся. Натиснув кнопку дзвінка.
Двері відчинила дівчина. Зовсім юна.
— Ви, мабуть, Богдан? Заходьте. Олеся Петрівна казала, що ви можете прийти.
— А ви хто?
— Мар’яна. Я сусідка. Допомагаю їй. Усе, я вже йду, якщо що — у неї є мій номер.
Мар’яна зникла за дверима. А він… він стояв на порозі. У цьому будинку вони з Олесею починали жити. І тут же все закінчилося. Чи був це дім чи лише точка відліку? Він не знав.
— Бодь, ти чого там застряг? — почув він голос Олесі зі спальні. — Заходь.
Він зняв взуття, поправив волосся перед дзеркалом. Увійшов.
— Привіт, Олесю, — голос тремтів.
— Привіт… Впізнала тебе з порога. Більше-то ніхто й не прийде.
— Зовсім нікого не лишилося?
— Зовсім. Сідай. Крісло біля вікна візьми, — вона показала рукою. — Посиди зі мною. Востаннє хоча б подивлюся на тебе.
Вона спробувала підвестися — і одразу здалася від болю.
— Допомогти?
— Не треба… Хоча та годі… Допоможи.
Він підійшов, відчув запах ліків. Підтримав її.
— Дякую, — сказала Олеся з усмішкою. — Так краще.
— Ти… ти що, серйозно хвора?
— Ні, Богдане. Я не хвора. Я помираю. Просто… помираю.
Він завмер. Вона говорила спокійно. Буденно. Наче обговорювала погоду.
— Я не зрозумів… Ти ж не писала про це…
— Не писала. Я просто… хотіла тебе побачити. Хотіла сказати… за ці тридцять років не було жодного дня, щоб я не згадала тебе.
Вона говорила швидко, наче боялася не встигнути. Він слухав, і всередині нього все ламалося.
— Я хотіла попросити вибачення… За те, що не змогла подарувати тобі дітей. Я знаю, ти мріяв… Але якби можна було прожити життя знову — я б вибрала тебе. Знову.
Богдан ледь стримував сльози. Він намагався посміхнутися — не вийшло.
— Це я маю просити вибачення… за все.
— Ні, ти зробив, як вважав за потрібне. Але знаєш, у мене все одно нікого не було… А тебе — не забула. Ніколи.
Він підвівся. Взяв із тумбочки медичні документи. Читав, не дихаючи: діагноз, метастази, хіміотерапія, неефективність…
— Олесю, та ж можна операцію зробити… Є ж шанси…
— Маленькі. А жити — я вже не хочу. Без тебе —Вони разом вийшли на вулицю, де сонячні промені обіймали їх обличчя, немов натякаючи, що справжнє життя тільки починається.
