Мій чоловік дбає лише про себе: з’їдає все, не залишаючи нічого навіть для дитини — від бананів до торта, і каже, що це не проблема. Навіть попри іпотеку й скромний бюджет, я мушу ховати їжу, щоб син не залишився голодний. Після чергової сварки пригрозила розлученням, а свекруха стала на його бік. Чи я права у своєму обуренні?

Без категорії

Автор Мельник БогданЧас читання 3 хв.Опубліковано 09.02.2026

Мій чоловік думає тільки про себе. Зїдає все, навіть дитині нічого не залишається.

Тарасе, куди поділися банани? питаю чоловіка.
Я їх зїв, бо захотілося.
Ти хіба не міг залишити хоч один на полуденок для сина?
Та що ти з мухи робиш слона. У магазині ж вони продаються.
То піди й докупи трохи.
У мене ж сьогодні футбольний матч, як я піду?

У нашій родині таке постійно: сир, печиво, яблука все зїдається миттєво. Вже доводиться ховати їжу, бо при такому батькові мій син може залишитись голодним.

Ми одружені вже пять років, нашому синові скоро буде два. Висить на плечах іпотека, тож грошей ледве вистачає. Чоловік вважає себе годувальником, бо дав нам житло. Насправді, він продав свою однокімнатну квартиру, щоб внести перший внесок, але й мої батьки тоді допомогли. Моя мама каже, що Тарас справжній егоїст. І я з нею частково погоджуюсь.

Одного разу готувались до святкування дня народження. Я на кухні готую для гостей, а він увесь час крутиться під ногами і потроху все доїдає з тарілок. Найсумніше було те, що він добрався і до торта. Я залишила його на балконі, бо в холодильнику місця не було. Принесла торт до кухні, щоб нарізати, дивлюсь а там залишився шматок розрізаного і прикрашеного шоколадом. Соромно було перед гостями не передати.

Так відбувається постійно. Можливо, він заробляє, але ж можна подумати й про інших. У нього одна відмазка: «Купимо ще, не хвилюйся!». Може, й не треба думати про мене, але як можна не дбати про власну дитину? Особливо, якщо у нас не так уже й багато гривень, і я маю на щось розраховувати. За тиждень у нас може зникнути запас їжі на місяць.

Чого ти до нього причепилася? Він людина, хай їсть. Заробляє гроші. А ти не дорікай, просто готуй побільше, захищає його свекруха.

Цікаво те, що як би я багато не готувала, йому все мало. Зїсть усе, що знайде. Казати про закупівлю більшої кількості продуктів безглуздо, бо й так треба платити іпотеку, купувати одяг та інші речі для дому.

Я прямо сказала чоловікові: якщо ще раз так зробиш розлучимось. Поділимо квартиру і житимемо кожен своїм життям. Він образився, побіг скаржитись матері. Свекруха навіть зі мною не говорить тепер. А я думаю, що я маю рацію. Як ти вважаєш?

Наталю, тебе немає вже п’ять років – тобі байдуже, як я живу і що зі мною сталося Наталя і Зіновій прожили разом понад п’ять років. Чоловік не мав великого заробітку, бо працював простим робітником. Наталя завжди мріяла про заможне, а краще — розкішне життя, тож раділа, коли знайомилася з чоловіками, які були багатші за її чоловіка. Одного дня Наталій пощастило — її помітив впливовий бізнесмен, який обіцяв їй «золоті гори». Вона повірила його красивим словам і залишила бідного чоловіка заради нового життя. Зіновій був розбитий вчинком дружини. Приповзав до ніг коханої, благав не покидати його, обіцяв, що все зміниться: що буде більше заробляти, що кине стару роботу і працюватиме день і ніч, аби тільки вона була щаслива. Та Наталя вже бачив себе в подорожах на білому яхті та з покупками в дорогих бутиках Європи. А її бідний чоловік ніколи б собі такого не дозволив. Жодні клятви у коханні і обіцянки «гори звернути» не втримали її. Минуло п’ять років. Коли Наталі виповнилося тридцять два, багатий бізнесмен втратив до неї інтерес — навколо нього завжди з’являлися молодші і привабливіші дівчата. Він звинуватив Наталю в надмірних вимогах і сварливості, тому остаточно охолов до неї. Без засобів для існування у столиці, жодного разу не працюючи самостійно, Наталя вирішила повернутися до колишнього чоловіка, будучи впевненою, що він, як клявся у вічному коханні, чекає на її повернення. Коли Наталя підійшла до квартири, де колись жила, почула шурхіт за дверима, а потім двері відчинила незнайома жінка, тримаючи на руках маленьку дівчинку. – Сонечко, ми ж домовлялися: не відчиняй двері сама, — сказала жінка до дитини. — Кого ви шукаєте? Наталя стояла мов вкопана. – Я шукаю Зіновія, він вдома? — розгублено запитала вона. – Зіновій, якась жінка запитує про тебе! Як вас звати? — гукнула незнайомка вглиб квартири. – Наталя?! — з подивом вигукнув Зіновій, звернувшись до дружини. – Люба, йди, я поговорю сам. – Хто це була? — спитала шокована Наталя, дивлячись на жінку з дівчинкою на руках. – Це моя дружина Олена, а з нею — донечка Марічка, — відповів Зіновій. – Ти встиг одружитися? В тебе є донька? Ти ж присягався мені у вічному коханні, казав, що нікого не любитимеш так, як мене! – Відтоді минуло багато років! Спочатку я довго страждав, а потім зрозумів, що життя після твого відходу не зупинилося. Я зустрів Олену і покохав її всім серцем. Вона зробила мене щасливим і подарувала доньку. – А як же я? – Наталю, тебе не було вже п’ять років, і тобі було байдуже, як я живу і що зі мною. Ти покинула мене заради чужих грошей. Думала лише про багатство і красиве життя. Можливо, ми й не були багатими, але це не виправдовує твого вчинку. А тепер ти повернулася? Чого ти від мене чекаєш — що я сидітиму і чекатиму на тебе дотепер? – Я була дурна! Я люблю тебе! – Наталю, досить цієї комедії. Краще йди. Я не потребую тебе і не хочу бачити. Тебе кинув багатий коханець, от і повернулася? Мені навіть гидко це чути. Йди, будь ласка. Наталя розплакалась, страждаючи від того, що нікому не потрібна, а Зіновій радів, що зміг забути її і таким чином помститися.

024