Я ніколи не бачила свого батька, а мама навідувала мене рідко. Лише значно пізніше виховательки розповіли мені, як я потрапила до дитбудинку. Мені було близько року, коли я захворіла на запалення легенів. Знесилена, я перестала навіть плакати. Мовчки лежала у ліжечку кілька днів і повільно згасала, поки моя сумна мати пила горілку в сусідній кімнаті.
Я зявилася на світ у родині, де мати любила алкоголь. Вона могла пити цілими днями поспіль, і дзенькіт пляшок не давав мені заснути ночами. Сусіди вже давно скаржилися на дитячий плач, тому якось мама відвезла мене до лікарні. Коли медсестра зайшла у палату, щоб оглянути мене, побачила, що я палаю у вогні. Моя дитяча сорочка зайнялася, і тільки троє змогли загасити полумя. Мене швидко доправили в реанімацію, де лікували опіки. За час, поки я лежала у лікарні, мама жодного разу не прийшла провідати мене.
Та щастя, яке я знайшла в дитбудинку, залишалося зі мною й після народження моєї першої дитини. Я отримала освіту й престижну роботу, мала простору, гарно оздоблену квартиру в Києві. Це місце наповнювало мене радістю. Ми з чоловіком створили майже чарівну родинухоч і сурогатну. Єдина проблема: нам бракувало ще однієї маленької душі…
Згодом ми з чоловіком всупереч порадам друзів та родичів удочерили дівчинку з дитбудинку, їй було два роки. Мені говорили: Не ризикуйте, це може бути небезпечно, але ми не слухали. Ми забрали її з собою, коли переїхали до Львова, і, хоча боялися спадкових хвороб, вона була й залишається абсолютно здоровою і щасливою.
Сьогодні я щоденно вдячна Богу за те, що маю власну думку і не піддаюся чужому впливу. Жодне попередження лікарів не здійснилосямоя дитина росте здоровою. Мені здається, забувати про справжню причину труднощів так легко: казати, що хвороби виникають лише через погані гени. Мовляв, середовище і турбота не мають значення, винні лише біологічні батьки. Але що насправді потрібно дитиніце любов і відчуття, що вона тут потрібна, щоб стати доброю людиною.
Наближається пятий рік від дня, коли ми всиновили Соломію, і страх проймає мене. Я люблю її так само міцно, як і рідного синаобидва вони моя родина. Та десь глибоко гризе думка, що Соломія може дізнатися про своє всиновлення і сильно засмутиться. Як почати цю розмову, якщо вона запитає? Чи зрозуміє? Це лякає ще більше, ніж те, що про це їй може розповісти хтось інший раніше за мене.
