Щоденник.
Мій чоловік Микола безперестанку дорікає мені за те, що я не готую вишукані страви, як дружина його товариша Дмитра. Марічка — чудова жінка і справжній кулінарний талант. Не заперечую, вона готує дивовижно, але на це йде купа часу. Для неї кухня — це пристрасть, місце, де вона творить від ранку до ночі. А я? Я розриваюся між роботою, дитиною та домашніми справами, а його звинувачення встромляються в мене, ніж гострі голки.
Марічка зараз у декреті, і її життя — мрія кожної матері. Її батьки, хоча й розлучені, обожнюють онука і охоче забирають його зранку. Бабусі й дідусі по черзі гуляють з коляскою, годують малого, а ввечері привозять додому. Марічка прокидається, віддає дитину щасливим родичам, повертається у ліжко, а потім неспішно прибирає. У неї є цілий день, щоб створювати кулінарні шедеври. Ніхто не відволікає, не тягає — повна свобода. Вона експериментує, пробує нові рецепти, і кожен вечір у них на столі щось незвичайне. Її родина дає їй таку можливість, і я щиро заздрю.
Але Микола цього не бачить. Він дивиться на Марічку і бачить ідеал, до якого я, на його думку, маю прагнути. «Вона у декреті, з дитиною, а встигає все! — кидає він мені. — А ти готуєш навперебій, одне й те саме». Його слова болять, як ляпаси. Де мені взяти п’ять-шість годин на день для кухні? Я працюю, а ввечері забираю нашу доньку Софійку з садка. Додому ми повертаємося о сьомій. Я стараюся зробити щось швидке: смажену картоплю, курку з духовки, макарони з салатом з огірків і помідорів. Це їжа, яка рятує нас від голоду, але для Миколи вона — привід для глузувань.
Якщо я почну готувати складні страви, як Марічка, вечеря буде готова опівночі, а сім’я ляже спати голодною. Але чоловік цього не розуміє. Він тільки й твердить: «Марічка щоразу вигадує щось нове для Дмитра, а тобі, схоже, байдуже». Його захоплення її кулінарними подвигами звучить як доказ моєї неспроможності. Я втомилася виправдовуватися. Якби в Марічки декрет був таким, як у більшості — коли немає часу навіть у душ заскочити — вона б теж варила пельмені з магазину, і Дмитро їв би їх без нарікань.
Я радію за Марічку й Дмитра. Вона молодець, що не лежить на дивані, а творить на кухні, тішаючи чоловіка. Але мені боляче, що Микола постійно порівнює мене з нею. Наче не помічає, наскільки різне наше життя. Я працюю цілий день, а ввечері біжу за Софійкою до садка. Марічка у декреті, і завдяки батькам у неї є цілі дні для себе. Звісно, у неї більше часу! Я б теж хотіла такий декрет, як у неї, але наші батьки не прагнуть няньчитися з онукою. Вони люблять Софійку, але проводити з нею цілий день не готові.
Микола не заспокоюється. «Хоча б у вихідні могла б приготувати щось особливе», — бурмоче він. А я що — не людина? Мені не потрібен відпочинок? П’ять днів на тиждень я працюю, а потім маю весь вікенд стояти біля плити, щоб задовольнити його примхи? Іноді мені здається, що він шукає привід, щоб розлучитися. Невже він дійсно не розуміє, наскільки несправедливі його слова? Чи спеціально хоче мене образити? Я втомилася доводити, що роблю все, що в моїх силах. Хочу, щоб він нарешті побачив мене — не Марічку, а свою дружину, яка з усіх сил старається тримати сім’ю на плаву.
