“Ти що сказав?” Оля завмерла, відчуваючи холод усередині. Сергій стояв біля дверей, міцно стискаючи звязку ключів. Його зазвичай жваве обличчя застигло у масці роздратування.
“Я більше не можу так жити,” повторив він беземоційним тоном. “Ні я, ні мама. Зберіши дітей і переїжджай до Зеленого. Бабусина хата ще стоїть, дах цілий. Якось виживете.”
Оля дивилася на нього, ніби на незнайомця. Десять років спільного життя, троє дітей і такий вирок. Занедбане село, де лишилося кілька хат, без магазинів і навіть нормальних доріг.
“Чому…” почала вона, але він перебив.
“Бо я втомився,” Сергій відвів погляд. “Від постійних докорів, від нескінченного нявкання, від того, що ти просто сидиш вдома з дітьми. Мама права: ти стала куркою. Я не впізнаю жінку, за яку колись одружився.”
Сльози підступили до горла, але Оля стримала їх. За стіною спали діти Настя та Юрко, а старший, Максим, мабуть, все чув.
“Де я знайду роботу? На що ми житимемо?” її голос ледве долинув. Сергій кинув на стіл конверт.
“Трохи грошей на перший час. І документи на будинок він давно у твоєму імені. Якщо ти така самостійна, доведи це зараз.”
Він розвернувся і, не промовивши більше ні слова, вийшов із кімнати. За хвилину вдарили двері.
Оля повільно опустилася на стілець. У голові крутилася одна безглузда думка: “Я спекла його улюблений яблучний пиріг. На сніданок.”
Будинок зустрів їх задушливим холодом. Оля зайшла, тримаючи на руках сонну Настю, і відчула, як стиснулося серце. Тут минуло її дитинство літні візити до бабусі, запах свіжого хліба, трави на горищі, яблука у льосі. Тепер лиш пил, павутина і присмак занедбаності.
Максим, серйозний не по роках, увійшов усередину і розчинив віконниці. Крізь брудні шибки пробивалися промені квітневого сонця, освітлюючи пилинки у повітрі.
“Тут холодно,” поскаржився Юрко, обхопивши себе руками. “Зараз розтопимо піч, стане тепліше,” Оля намагалася звучати впевнено. “Максиме, допоможеш мамі?” Хлопчина кивнув, не дивлячись на неї. Він мовчав усю дорогу, почувши останню розмову батьків.
На щастя, стара піч була справною. Коли полумя охопило берізкові дрова, а кімната наповнилася теплом, Оля відчула легше.
“Мамо, ми тут довго залишимось?” запитав Юрко, розглядаючи старі фотографії на стіні. “Не знаю, синку,” відповіла вона чесно. “Обживемося, потім вирішимо.”
Першу ніч вони провели разом у бабусиній широкій ліжку. Діти швидко заснули, виснажені переїздом. А Оля лежала без сну, дивлячись у стелю, розмірковуючи, що привело її до такого.
Вранці, звільнившись із обійм сонних дітей, вона вийшла у двір. Ділянка була заросла бурянами. Яблуні, що колись давали багаті врожаї, тепер стояли покручені, з поламаними гілками. Старий хлів хилився, а криниця вкрилася мохом.
Оля оглянула своє нове володіння і несподівано для себе гірко, відчайдушно засміялася. Ось воно, її спадщина. Її новий початок.
Перші дні в селі здавалися нескінченним кошмаром. Кожного ранку вона прокидалася, сподіваючись опинитися у квартирі, почути шум кавоварки і голос Сергія.
“Мамо, коли тато приїде за нами?” запитала Настя, звикла до недільних прогулянок з батьком. “Скоро, малечко,” відповіла Оля, не знаючи, як пояснити те, чого сама не розуміла.
Телефон мовчав. Сергій ігнорував її дзвінки. Одного разу прийшов короткий лист: “У тебе все є. Дайте мені час.”
Час. На що він сподівався? Що зрозуміє, як погано без родини? Чи, навпаки, що остаточно викреслить їх із свого життя?
До кінця першого тижня стало зрозуміло, що грошей, які залишив Сергій, не вистачить надовго. Піч потребувала ремонту, дах протікав, а їжу треба було купувати. Але найгіршим відкриттям було те, що роботи в селі просто не було.
“Може, повернутися до міста?” запропонувала Марія Іванівна, одна з небагатьох сусідок у Зеленому. Оля похитала головою: “Повертатися нікуди. А тут хоч дах над головою.”
Того дня вона вирішила розчистити город. Земля, яку роками не обробляли, заросла бурянами, але Оля памятала, якими щедрими були бабусині грядки.
“Максиме, допоможеш?” звернулася вона до старшого. Хлопчина лише кивнув, як і раніше мовчазний і відчужений.
Вони працювали разом, вириваючи коріння бурянів і розбиваючи важкі грудки землі. Руки, звиклі до легкої роботи вдома та клавіатури компютера, швидко вкрилися мозолями. До вечора спина ніяла, а плечі боліли, ніби їх стиснуло. Але вони встигли розчистити лише невелику ділянку.
“Мамо,” Максим несподівано порушив дні мовчання. “Чому ми це робимо?”
“Щоб посадити овочі: картоплю, моркву, помідори,” почала пояснювати Оля.
