13 листопада 2025 року
Сьогодні знову прокидаюсь у тій самій крихкій квартирі на Подолі, де вже рік живу одна з двома малюками. Пишу це в щоденнику, бо потрібно упорядкувати думки, які кружляють, немов осінні листочки над вулицею.
Мій чоловік, Іван Коваленко, залишив мене минулого року, сказавши, що полюбив іншу жінку. Він просто сказав, ніби це була якась «мрія», яку треба здійснити, і що з нами, з нашою родиною, все скінчено. Я тоді ще працювала в домашньому офісі, бо наш малюк Максик був лише півтора року, а старший син Лука вже ходив у дитячий садок. Зараз і тоді я не мала жодної можливості повернутись на роботу хлопці потребували мене, а я без грошей була, немов без крила.
Моя єдина кровна спорідненість сестра Олена, яка живе у Львові. Вона часто телефонує, питає, чи не потрібна їй допомога, і говорить: «Не хвилюйся, сестро, ми підемо разом». Але я відчуваю, що її слова лише мяка підпора, а не реальна підтримка.
Тоді моя теща, пані Марія Пилипчук, підходила до мене з типово «бабусиним» заспокоєнням: «Не біда, Одарко, у тебе ще є дах над головою, бо квартира твоя. І твій син і далі буде виплачувати аліменти». Вона дісно мала рацію: Іван сплачував, хоча й лише чверть свого офіційного доходу. Оформлення розлучення я відкладала був зайнятий графік, двоє дітей, робота вдома, і я не знала, куди підвести все це без підтримки.
Теща приходила до онуків раз на місяць, приводила яблука чи груші, мов маленька весна в осінньому місті. Іван зовсім не брала участі у вихованні, казавши, що тепер має нову сімю, нових дітей. Так ми пройшли цілий рік, намагаючись вижити, як під час довгої зими, коли здається, що ніщо не гріє.
Коли у дитсадку звільнився місце, Лука пішов у нову групу, а Максик нарешті потрапив під нагляд вихователя. Я змогла повернутись до часткової роботи в онлайнагенції, і трошки полегшило фінансове навантаження.
Одного дня телефонну розмову з тещею перервав радісний голос: «Мій Іван скоро отримає сина! Поспіши з розлученням, я не хочу, щоб наш онук був позашлюбний». Я дізналася, що коханка Івана вже на восьмому тижні вагітності, тож я нарешті подала заяву про розлучення.
Через тиждень Іван потрапив у автокатастрофу. Він завжди полюбляв швидкість, обганяв на трасі ніби кіт на підвіконні, а цього разу його автотранспорт виявився безповоротно зруйнованим. Він лежав у лікарні з численними травмами, і лікарі говорили, що шанси повернутися до звичного життя мізерні.
Теща розплакалася у телефоні. Я відчувала до неї співчуття, бо Іван залишався моїм чоловіком в її очах. Тоді вона вимагала: «Ти повинна забрати Івана з лікарні і піклуватися про нього».
«Я? Чому я?» запитала я, шокована.
«Ти ж його дружина, ви ще не розлучені», відповіла вона. «Його коханка скасувала вагітність, бо не хоче дитину з інвалідом. А ти як дружина повинна його підтримати».
Розлучення ще не було завершено, бо суд відкладено через його госпітальний стан. Я пояснила тещі, що мої обовязки як дружини завершилися, коли її син покинув наш дім, не турбуючись ні про мене, ні про дітей. «Він зрадив мене, залишив нас без підтримки», сказала я. «Тепер я лише борюся за своїх дітей, а не за його благополуччя».
Теща відповіла, що вона очікує, що я займуся сином, бо вже давно «виходила» з його виховання, коли він був ще малим. Вона звинуватила мене у безсердечності, погрожуючи розповісти онукам, що я їхня мати залишила їхнього батька, коли той став інвалідом.
Здається, тепер я виглядаю так, ніби я його залишила, а не він нас. Теща зрештою забрала Івана з лікарні, і він починає відновлюватись. Лікарі вже не такі песимістичні, а розлучення нарешті оформлене.
Тепер у всьому місті, а точніше у Краматорську, про що я чула, панує жарт: «Тепер я буду доглядати за хворим сином, коли його дружина залишила його на випадок інвалідності». Люди кивком голови підтверджують, що це типова «українська» історія про те, як чоловік у здоровї в центрі уваги, а в скруті його відштовхують.
Моя подруга Катерина радить продати квартиру і переїхати подалі, можливо, у Карпати, аби знайти спокій. Сестра Олена в Львові запрошує мене до свого дому, обіцяє підтримку і новий старт. Я думаю, що це саме те, що мені зараз треба.
Що порадите мені, друзі? Як знайти силу залишитися? Як не потрапити в пастку, коли все навколо вимагає, що я залишаюсь «мамоюопікункою» лише заради чужих очікувань?
Залишаюсь тут, під пледом, вдихаю запах осіннього листя і пишу, сподіваючись, що ранок принесе новий шлях.
