Відчуваю, що ця ситуація викличе багато обговорень серед моїх підписників. Так, мені соромно за власні думки. Проте я не можу їх позбутися. Як тільки уявляю, що чекає нашу сімю у найближчому майбутньому, хочеться плакати. Мабуть, у мене починається депресія. Ми з чоловіком у шлюбі вже понад дванадцять років, обоє працюємо й виховуємо двох дітей.
Свекруха давно хворіє. В неї артрит і діабет. Через зайву вагу їй важко пересуватися навіть по власній квартирі. Вона живе сама, тому в побуті постійно виникають труднощі. Їй важко за собою доглядати, готувати їжу, прибирати. Щотижня ми з чоловіком приїжджаємо до неї із закупами, я роблю генеральне прибирання, готую їжу на тиждень та допомагаю із ванною. Ми вже звикли до таких щотижневих поїздок. Звісно, інколи не виходить приїхати через роботу, але це трапляється рідко.
Я справді люблю свою свекруху. Вона сама виростила сина, доклала до нього стільки сил і пожертвувала власним особистим щастям (у 45 залишилася без чоловіка і більше не вийшла заміж). Вона й нам часто допомагала матеріально. Завдяки їй ми змогли сплатити всі борги по іпотеці. Я ніколи не відмовлюсь від турботи і допомоги їй. Але нещодавно чоловік сказав, що після новорічних свят мама переїде жити до нас. Тепер до неї їхати не доведеться, а догляд буде простішим. Чоловікові так буде спокійніше.
Я розумію мого чоловіка, але й усвідомлюю, наскільки зміниться наше сімейне життя. У нас трикімнатна квартира: я з чоловіком у одній кімнаті, діти у двох інших. Якщо свекруха переїде, їй доведеться віддати одну з дитячих кімнат. Діти почнуть сваритися, бо кожному потрібно особистий простір. Мені соромно зізнаватися, але я відчуваю свекруху тягарем. А ви як би вчинили в такій ситуації? Напишіть свою думку…
Для себе ж усвідомила: у житті головне залишатися людяними, навіть якщо це вимагає від нас жертви чи дискомфорту. Колись і ми будемо потребувати турботи наших близьких, і важливо памятати про цю просту істину.
