Чесно, подруга, от коли я згадую наше з Сергієм життя, іноді стає трохи сумно. Ми разом вже сімнадцять років. Познайомилися ще студентами у Львові молоді, натхненні, мріяли, будували плани. Сергій був турботливим, веселим, завжди знаходив час поговорити, обійняти. Звісно, не безгрішний, але був поруч і це було найголовніше.
Згодом з’явилися наші весілля, нова квартира на околиці міста, перша робота, ремонт, платіжки за комуналку і так крутилося усе, як у справжньому українському родинному колі. Не можу навіть згадати, коли саме щось пішло не так, просто зміни прийшли якось непомітно.
Не було ніякої зради. Не знаходила я чужих листувань чи духів на сорочці, в нашому житті не з’являлись несподівані чужі жінки. Просто одного дня я відчула, що Сергій дивиться на мене вже не так, як колись. Розмови наші вкотре стали зовсім буденними купити хліб, оплатити за газ, яку годину виходимо в гості. І все. Я ж іноді навіть не розуміла, як мої справи можуть бути йому байдужі навряд чи помічав, коли я з ним ділилася своїми думками чи переживаннями. Якщо я мовчала питань від нього не було.
Відчуття близькості почало просто танути між нами і жодних розмов про це. Спочатку думала, що то просто втома, робота його забирає, потім, що це звичайна рутина. Тижні минали без обіймів і поцілунків. Ми спали на одному ліжку, але кожен на своїй половині. Я пробувала ініціювати розмови, пропонувала придумати спільний вікенд чи хоча б разом подивитися кіно. Сергій відповідав просто:
Давай поговоримо завтра.
Але того завтрашнього дня так і не настало.
В якийсь момент я зрозуміла він для мене вже не чоловік, а просто сусід по квартирі. Ми разом справлялися зі щомісячними рахунками, вирішували побутові питання, планували сімейні зустрічі. На ювілеях чи корпоративах усі дивилися на нас як на зразкове подружжя спокійні, ґречні, ввічливі. Та ніхто не помічав тиші, що оселилася в нашій оселі. Ніхто не бачив, як емоційно він віддалився.
Я не раз пробувала говорити з ним прямо. Казала, що почуваюся одинокою, що мені бракує нашої близькості, що хочу знову бути не лише сусідами під одним дахом. Він ніколи не сварився, не підвищував голос, завжди відповідав коротко:
Ти перебільшуєш.
Довгі шлюби це нормально.
У нас усе добре, правда?
Це і було найболючіше не було нічого поганого, щоб виправдати розлучення. Не було великої сварки, не було зради, але й любові теж не було. Я стала для нього невидимкою.
Минав рік за роком. Я перестала щось доводити, перестала старатися для нього, навіть перестала розповідати цікаві історії. Звикла триматися осторонь, звикла нічого не очікувати, приймати все, як воно є. А іноді здавалося, що, може, це я забагато хочу від життя?
Та тепер я добре розумію що не завжди розрив відносин трапляється із валізами та гучними сварками. Іноді, просто одного ранку, у Києві чи у Львові, ти прокидаєшся і розумієш ось воно, емоційне прощання відбулося без слів.
