Мій чоловік працює, а за все плачу я.
Запитуєте, як я втрапила в таку халепу і чого погодилась на такі умови? Та я вам скажу всі жінки, що закохані, як крітки, нічого не бачать. І я була така сама! Все життя шукала, старалася. Ще з малечку мама казала: якщо хочу доброго життя, мусиш гарувати, дочко. Вона ще додавала, що жінка має бути сильною і незалежною, бо ніколи не знаєш, що та життя підкине. Щоб могла сама себе на ноги ставити, як треба буде.
Останню мамину науку, здається, я зрозуміла занадто буквально. Коли зустрічалася з хлопцями, поводилася так незалежно, що мало хто зі мною й хотів той борщ їсти. В ті часи більшість чоловіків мріяли про тендітних жінок щоб можна було і на руках носити, і свою силу показати. А я сама собі була і опорою, і натхненням.
Тоді й сконцентрувалася цілком на роботі. Була самотньою аж до 35 років, поки не познайомилася з Ярославом. Він мій ровесник. Мене шокувало, що він прийняв мою незалежність. Тобто, він ніколи не доводив: “Я сам зроблю, не хвилюйся”. Якщо казала, що зроблю сама, то й добре, роби. Ніяких квітів він мені не дарував, солодких слів у вухо не шепотів а я ці “цукерки” терпіти не могла. Поруч із ним почувалася партнеркою, як мінімум. Але треба було здогадатися, яку ціну я заплачу за цю горезвісну «рівність» на практиці вона й рівністю не пахла.
Одружилися, і Ярослав переїхав до мене. Своєї квартири не мав, жив із мамою. Я жити з свекрухою не хотіла й близько. Чула я про такі варіанти і нічого доброго там не світило. Перший місяць Ярослав жодної гривні з зарплати не приніс, мотивація була залізобетонна: мовляв, треба кредит закрити на операцію мами.
Я мовчки це проковтнула, вирішила бути мудрою. Ми сімя, хай він закриває а тоді все стане на свої місця. Але минуло сім місяців, кредит не закрився. Ярослав усе скаржився: зарплата як сльоза, години порізали, ще щось трапилось. А я продовжувала платити і за продукти, і за розваги, і за комунальні. Згодом він почав розказувати, що відкладає гроші на хату в селі. І так вже й на літо, може поїдемо.
Але за пять років жодного разу не показав мені, бодай виписку по картці. Ми ж сімя! Я вже не витримала, зробила скандал. Як так я пять років його фінансую? Вже й смішно, й боляче. Він образився, зібрав свої рюкзаки й дременув до мами. Так, все просто. Через три дні, коли вже не витримала, сама повернула його додому ну не можу я без цього троля! І знову по колу: жодної копійки на спільне життя, а я вже геть стомилася.
Хотілося б витрачатися на жіночі забаганки, але де там останню гривню віддаю за родину. Що мені робити? Взяти розлучення? Чи, може, він колись зміниться? Спеціально питаю у вас, бо сама вже не бачу: чи є в Україні чарівна паличка для таких чоловіків?
