Мене звати Оксана, і я вже шість років у шлюбі. Мій чоловік Тарас — чоловік добрий, працьовитий, з золотими руками та щирим сердцем. І все було б чудово, якби це золото не роздавав він шматочками всім родичам — окрім власної родини.
У Тараса велика родина. Мама, брат, дві тітки, двоюрідні сестри й навіть далекі кузени — у кожного завжди знайдеться проблема, яку може вирішити лише мій чоловік. Причому не через тиждень і не вихідними, а терміново. Вночі. У день, коли в нас ювілей або син із температурою.
Перед весіллям я знала, що він любить родичів, але справжній масштаб його “відданості” відкрився тільки після переїзду в його рідне місто — Житомир. Нам дісталася від бабусі квартира — невелика, але своя. Родина обіцяла Тарасові допомогу з роботою, і я, не роздумуючи, погодилась. Через пару місяців ми одружилися.
Спочатку я спи́сувала його постійні “потрібно допомогти там, відвезти сюди” на клопоти перед весіллям та облаштування житла. Але потім це лише посилилося. Тарас міг півдня копати город у мами, потім їхати за 20 кілометрів до брата перекривати дах, а вночі — везти дядька в аптеку. Вранці він падав без сил, бурчав, що втомився, а я намагалася його трохи приголубити — сніданок у ліжко, тиша, затишок. Але варто було трохи перепочити — і знову дзвінок. І знову він біг.
Я мовчала. Терпіла. Сподівалася, що це мине. Що він зрозуміє: тепер у нього є семʼя, я, дім, де теж повно справ. Але ні. Вся його енергія — туди. А я сама крутилася з прибиранням, ремонтом, вибором меблів, побутом. Шпалери клеїла сама. Меблі переставляла сама. Посудомийку підключав майстер, якого я викликала. Бо Тарасу було не до того.
Я не влаштовувала скандалів. Говорила спокійно. Нагадувала, що я його дружина, а не сусідка. Він кивав, цілував руки, благав зрозуміти й майже плакав — не може ж він відмовити рідним.
Коли я завагітніла, здавалося — от-от усе зміниться. Я стала для нього важливою. Він піклувався, носив сумки, готував, возив до лікаря. Ми стали ближчими. Але через місяць — знову все на кола. Трохи стих токсикоз — і знову тітка, знову брат, знову у мами кран тече, і лише Тарас може врятувати.
— Зараз я їм допомагаю, — виправдовувався він. — А коли нам знадобиться — вони нам допоможуть.
Та за всі роки ніхто з них нам не допоміг. Син народився — Тарас перший місяць старався. А потім знову зник. Я прокидалася сама, засинала сама. Гуляла з коляскою сама. Він — на будівництві у дядька, у магазині для тітки, у сестри, якій треба було пересунути шафу. Йому дзвонили будь-коли, і він їхав. У нас зламалася пралька — родич-ремонтник “не знайшов часу”, довелося викликати майстра.
І знаєте, що найболючіше? Коли збирається вся його родина, Тараса хвалять: який молодець! золотий хлопчина! усім допомагає! А я сиджу поруч і посміхаюся натягнуто. Бо розумію: вони бачать героя, а я живу з людиною, у якої на мене не вистачає ні часу, ні сил.
Я намагалася говорити. Він лише махав рукою:
— У тебе все є. Чого тобі ще треба?
А мені треба простого: щоб чоловік був вдома. Щоб він бачив, як росте його син. Щоб у нас теж були “термінові справи”, на які він не міг би сказати “потім”. Щоб я не почувалася зайвою у житті власного чоловіка.
Інколи мені здається, що я просто тінь. Жінка, яка подає йому вечерю і мовчки проводжає на черговий “подвиг”. І, мабуть, його все влаштовує.
А мене — більше ні…
**Життя вчить: якщо ти завжди порятунок для інших — хто врятує тебе?**
