Сьогодні я зрозумів одну важливу річ — моя дружина Оксана останнім часом поводиться так, наче вона — пані всієї нашої родини. Вона почала виставляти умови, від яких у мене мороз іде шкірою. Вона заявила, що розлучиться зі мною, якщо я не припиню спілкування зі своїм сином Тарасом від першого шлюбу. Серйозно? Це мій син, моя кров, моє життя. І вона думає, що може просто взяти та викреслити його з мого серця своїми погрозами? Я досі не можу повірити, що людина, з якою я пройшов стільки років, дійшла до такого.
Все почалося кілька місяців тому. Оксана завжди була жінкою з характером, але раніше я вважав це її сильною стороною, а не вадою. Вона впевнена в собі, рішуча, звикла, щоб усе було по-їїньому. Коли ми одружилися, я думав, що знайшов надійну партнерку, яка підтримуватиме мене й прийматиме мою сім’ю. Тоді Тарас був ще маленьким, йому всього п’ять років. Він відразу прив’язався до Оксани, називав її «мамою Осею». Я був щасливий, бачачи, як вони знайшли спільну мову. Але з часом щось змінилося.
Оксана почала віддалятися від Тараса. Спочатку це були дрібниці: вона перестала цікавитися його справами, не питала, як пройшов день у школі, не хотіла гратися з ним, як раніше. Я списував це на втому — у неї важка робота, часто затримується допізна. Але потім вона почала дратуватися, коли я згадував про Тараса. «Ти занадто багато уваги йому приділяєш», — кинула вона якось за вечерею. Я остовпів. Тарас — мій син, як я можу не приділяти йому часу? Він живе з моїм батьком, Іваном Олексійовичем, у сусідньому місті, і я бачу його лише на вихідних. Ці зустрічі — моя віддушина, мій спосіб бути для нього батьком, попри відстань.
А потім пішли ультиматуми. Місяць тому Оксана сіла навпроти мене на кухні, схрестила руки й холодно сказала: «Я більше не хочу, щоб ти їздив до Тараса кожні вихідні. Це заважає нашій родині». Я відчув, ніби мене обухом по голові вдарили. Якій родині це заважає? Ми з нею вдвох, дітей у нас немає, а Тарас — частина мого життя. Я намагався пояснити, що не можу кинути сина, що він і так пережив розлучення батьків, що йому потрібна моя любов. Але Оксана лише махнула рукою: «Він уже великий, справиться. А якщо ти не зупинишся, я подам на розлучення».
Я сидів і не тямив, що відповісти. Розлучення? Через те, що я хочу бути батьком для свого сина? Це було настільки абсурдно, що я навіть не знав, як реагувати. У той момент я зрозумів — жінка, яку я вважав своєю опорою, бачить у мені не чоловіка, а когось, хто мусить підкорятися її правилам. Вона не просто хотіла обмежити моє спілкування з Тарасом — вона хотіла контролювати моє життя.
Я почав згадувати інші моменти. Як Оксана критикувала мого батька, Івана Олексійовича, за те, що він «занадто пестує» Тараса. Як вона кривилася, коли я купував синові подарунки чи платив за його гуртки. Як одного разу сказала, що «минуле має лишитися в минулому», маючи на увазі мій перший шлюб і сина. Тоді я не придав цьому значення, але тепер усе склалося в одну картину. Вона не просто не хотіла приймати Тараса — вона хотіла, щоб його взагалі не було в нашому житті.
Я не знаю, що робити. Частина мене хоче зібрати речі й піти прямо зараз. Я не можу жити з людиною, яка ставить мені такі умови. Але інша частина боїться. Ми з Оксаною разом вже сім років, у нас спільний будинок, спільні плани. Я вклав у ці стосунки стільки сил, стільки надій. І як я поясню Тарасові, що його тато знову сам? Він уже запитує, чому мама Ося більше не телефонує й не приїжджає. Як я скажу йому, що вона хоче, щоб я забув про нього?
Мій батько каже, що я мусять захищати свого сина, навіть якщо це означатиме втратити дружину. «Ти ніколи не пробачиш собі, якщо вибереш її, а не Тараса», — сказав він мені по телефону. І він правий. Тарас — це не частина мого минулого, це моє серце, моя відповідальність. Я пам’ятаю, як тримав його на руках, коли він народився, як він уперше посміхнувся, як вчився ходити. Я не можу зрадити його заради людини, яка бачить у ньому проблему.
Але Оксана не відступає. Минулого тижня вона знову підняла це питання, і її слова лунали ще жорсткіше: «Або ти вибираєш мене, або свого сина. Я не збираюся жити з чоловіком, який бігає до свого минулого кожні вихідні». Я мовчав, бо знав — будь-яка відповідь лише розлютить її ще більше. Але всередині я вже прийняв рішення. Я не припиню спілкування з Тарасом. Ніколи. Навіть якщо це коштуватиме мені шлюбу.
Тепер я думаю, як рухатися далі. Може, варто поговорити з юристом, щоб зрозуміти, що мене чекає у разі розлучення. Може, треба знайти кращу роботу, щоб бути фінансово незалежним. Я навіть почав шукати квартири в місті, де живе Тарас, щоб бути ближче до нього. Це лякає, але водночас даєЯ візьму його руку, подивлюсь йому в очі і скажу: «Ти не один, сину, ми пройдемо це разом».
